Сяйво - Стівен Кінг

ішов по доріжці до майданчика, той підняв передні лапи вгору, немов випрошуючи цукерок. Тепер собака припав до землі, відкинувши голову, а з вистриженої пащі, здавалось, чується тихе ричання. А леви...

(о ні, дитинко, о ні, гм, тільки не це) відстань між левами й стежкою скоротилася. Ті два, що були праворуч від Джека, присунулися ближче. Хвіст лева, що по ліву руку від Джека, виліз на стежку, майже перегородивши її. Коли Джек минув їх і зайшов у хвіртку, цей лев сидів, оповившись хвостом, праворуч — Джек був у цьому абсолютно впевнений.

Леви перестали захищати доріжку. Вони перекрили її. Джек раптом прикрив очі рукою, потім прибрав руку. Картина не змінилася. У нього вирвалося тихе зітхання — занадто спокійне, щоб скидатися на стогін. У дні свого непомірного захоплення спиртним Джек завжди побоювався, що станеться щось подібне. Але якщо ти — запійний п’яниця, це називається білою гарячкою, як у старого Рея Мілланда в «Зниклих вихідних», де йому уявилося, що зі стін лізуть таргани.

А як це називається, якщо ти тверезий, як скельце? Питання було задумане, як риторичне, однак розум Джека

(божевіллям, от як) відповів на нього.

Пильно дивлячись на підстрижені у формі звірів кущі, він зрозумів, що поки долоня лежала на очах, щось справді змінилося. Собака підсунувся ближче. Він більше не притискав ся до землі, а немов застиг на бігу — задні лапи зігнуті, одна передня випереджає іншу Живоплотна паща розкрилася ще ширше, настовбурчені прутики справляли враження гострих зубів і не обіцяли нічого доброго. Тепер йому уявилося, що в зелені видніються глибоко посаджені вічка, які спостерігають за ним.

«Навіщо їх підстригати? — істерично подумав Джек. — Вони в чудовій формі».

Ще один тихий звук. Глянувши на левів, Джек мимоволі зробив крок назад. Праворуч від нього один лев, схоже, трішки обігнав інших. Він пригнув голову. Одна лапа майже торкалася низької огорожі. Боже милостивий, а далі що?

(Далі лев перестрибне через неї й проковтне тебе, як у злій дитячій казці)

Це нагадувало гру, у яку вони грали дітьми, «червоне світло». Кого-небудь вибирали «істотою», і поки він, повернувшись спиною, лічив до десяти, інші гравці повзли вперед. Коли «істота» казала «Десять!», вона оберталася й той, кого заставала в русі, вибував із гри. Інші завмирали, як статуї, поки «істота» знову не поверталася спиною, щоб лічити. Вони підкрадалися ближче, ближче й нарешті, десь між п’ятьма й десятьма, ти почував на спині руку...

На доріжці хруснув гравій.

Джек різко оглянувся на собаку. Його широко розкрита паща зяяла посеред стежки, просто за левами. Колись це був усього лише кущ, підстрижений так, щоб скидатися на собаку, — щось, що втрачає всі характерні риси, якщо підійти ближче. Але тепер Джек зрозумів, що кущ підстрижений під німецьку вівчарку, а вівчарки бувають злими. Вівчарку можна нацькувати вбивати людей.

Низький рикаючий звук.

Ліворуч від нього лев уже дістався огорожі; морда торкалася сітки. Він немов глумливо посміхався Джекові. Той відступив ще на кілька кроків. У голові скажено стукало, у горлі пересохло, подих став хрипким. Тепер перемістився й буйвол; подавшись праворуч, він по дузі обійшов кролика ззаду. Пригнувши голову, націлився рогами в Джека. Адже за всіма наглядати було неможливо. За всіма одночасно.

Джек так зосередився на цьому, що навіть не помітив, як заскиглив. Погляд метався від однієї живоплотної статуї до іншої, намагаючись засікти, як вони рухаються. Від поривів вітру, що налітали, в густих галузях виникав голодний шерех. Який звук пролунає, коли вони доберуться до нього? Звичайно, Джек знав це. Тріск. Хрускіт. Звук плоті, яка роздирається. Це буде...

(ні, ні, НІ, НІ, НЕ ПОВІРЮ НІКОЛИ!)

Він пригорнув долоні до очей, упиваючись пальцями в чоло, волосся, пульсуючі скроні. Так він простояв довго, а страх усе ріс, ріс, і от Джек, не в силах далі виносити це, з лементом відірвав руки від тімені.

Біля поля для гольфу собака сидів так, немов випрошував що-небудь із недоїдків. Буйвол знову байдуже дивився на майданчик для роке — так само, як коли Джек ішов сюди з ножицями. Кролик стояв на задніх лапах, нашорошивши вуха, щоб уловити найменший шум, показуючи щойно підстрижене черево. Леви приросли до місця біля стежки.

Заціпенівши, Джек довго не рухався з місця, поки нарешті не сповільнився хрипкий подих. Він дістав цигарки й четвірко їх упустив на гравій — руки тремтіли. Нагнувшись за ними, він ні на хвилину не відривав очей від фігурних кущів, побоюючись, що вони знову заворушаться. Джек підібрав цигарки, три абияк сунув у пачку, а четверту закурив. Після двох глибоких затяжок він кинув її й придавив. Повернувшись до садових ножиць, підняв їх.

— Я занадто втомився, — сказав він, і тепер те, що він говорив уголос, не здавалося ненормальним. Нічого божевільного в цьому не було. — Я перенапружився. Оси... п’єса... з Елом так поговорили... Але нічого.

Він посунув назад до будинку. Часточка розуму злякано підштовхувала Джека до того, щоб обійти фігури звірів, але він пройшов по посиланій гравієм доріжці просто повз них. У кущах шелестів слабкий вітерець — от і все. Він усе вигадав. Він добряче перелякався, але це вже минулося.

У кухні «Оверлука» Джек затримався, прийняв кілька таблеток екседрину, а потім зійшов униз і переглядав газети, поки здалеку не почувся шум готельної вантажівки, яка торохтіла по під’їзній дорозі. Джек пішов зустрічати. Почував він себе нормально. І не бачив потреби розповідати про свої галюцинації. Він добряче перелякався, але це вже минулося.

24. Сніг

Смеркло.

У призахідних променях вони стояли на ґанку — Джек посередині, лівою рукою він обіймав за плечі Денні, а правою — Венді за талію. Вони всі разом спостерігали, як альтернатива вислизає в них із рук.

0 пів на третю небо затягли хмари, а за годину пішов сніг, і тепер не був потрібний синоптик, щоб сказати — це не той легкий сніжок, який незабаром розтане або розвіється, щойно подує вечірній вітер. Спершу сніжні пластівці падали геть прямовисно, укриваючи все рівним шаром, але від початку снігопаду минула ціла година, і ось із північного заходу налетів вітер, що поніс сніг на ґанок і по узбіччях під’їзної дороги «Оверлука». Шосе за територією готелю зникло під рівним білим сніжним покривалом. Зникли й кущі живоплоту, але коли Венді з Денні дісталися додому, вона похвалила чоловіка за гарну роботу. «Он як?» — запитав він, а більше не сказав нічого. Зараз жива огорожа