Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

— Тікаємо, — сказав Луї.

— А вода?! — запротестувала Дженні, яка вже уявляла себе верхи на Харлеї, що їде на захід сонця повз кукурудзяні поля.

— Озера нікуди не подінуться, потім наберемо, — сказала Міррет.

— І собачка теж, — пробурмотіла в кишені жаба, але її ніхто не почув, бо з кущів саме показалася одна з собачих голів і лунко клацнула іклами.

— Тікаємо! — повторився Луї, і вони побігли.

Спочатку бігли петляючою стежкою, потім, коли вдалині щось затріщало особливо голосно і собака залився радісним гавкотом, виштовхали вперед Фініста з палицями і почали ломитися навпростець через безпечні кущі і безпечними клумбами. І навіть самі не зрозуміли, як вибігли до діри, що зяяла на місці воріт. І, мабуть, через неї б і побігли далі, щоб порадитись і вирішити, що робити з собачкою десь у безпечному місці, але прохід був зайнятий, крізь нього якраз заходив натовп бородатих мужиків у червоних каптанах і з сокирами на поясі.

Луї, не довго думаючи, вихопив одну з палиць з рук Фініста. Всучив найближчому мужику і звелів погратися з собачкою. Після чого помчав наздоганяти компанію, що встигла відбігти. Гучний тупіт підганяв і сприяв відкриттю спортивних талантів.

Коли компанія повернула слідом за стежкою за групу хвойних дерев, собачка, якраз добігла до мужиків і побачила в руках одного з них палицю, бо вибухнула таким гавканням, ніби була тещею і побачила «улюбленого» зятя у стані крайнього алкогольного сп'яніння.

— Мамочки, — пробурмотіла Міррет, яка боялася собак у принципі, навіть тих, які були в сотні разів симпатичніші за триголове чудовисько.

Ззаду почулася лайка, удари та обіцянки когось укоротити на голову. А потім хтось голосно скомандував:

— Тікаємо!

— На дерева! — набагато тихіше наказав вовк і першим звернув до розлогих старих дерев, схоже, абрикосових.

Аллочка білкою злетіла на перше дерево, що трапилося, ігноруючи те, що нижня гілка знаходилася високо над головою. Її татко вибрав дерево простіше, та й ліз обережніше, напевно боявся впустити пасажирку, що сидить у кишені. Боню вовк і некромант закинули на широку гілку, намагаючись не думати, як його звідти зніматимуть. Дженні допомогла забратися Аллочка, повиснувши ногами на гілці, як циркова гімнастка. Фініст з першої спроби не вліз, спробувавши зробити це з розбігу і промахнувшись долонею повз гілку. Зате з другої зупинився тільки коли опинився ледь не на самій вершині, де й завмер, обійнявши стовбур, що витончився. Мірет на дерево заштовхав Луї і примостився поруч. Вовк озирнувся, переконався, що нікого не забули, махнув рукою і теж поліз на дерево.

Якраз вчасно, бо повз промчав натовп бородатих мужиків, на чолі з сивим типом, який на ходу вимагав відрубати страхолюдині голови і приступити до вирубки дерев. Правда, зупинятися цей мужик, мабуть не збирався, так що й інші наслідували його приклад. Потім з тупотом промчав собака, на ходу з гарчанням перемелюючи сокиру відразу всіма пастями. Компанію, що сиділа на деревах, він чи не помітив, чи то вирішив, що розбереться з ними потім. Зупинити вирубку саду якось важливіше.

— Так, — сказав вовк, коли тупіт і гарчання стихли вдалині. — Тепер спускаємося, швидко набираємо воду, рвемо яблука і залишаємо це гостинне місце раніше, ніж собачка та цар Берендей розберуться між собою.

Сперечатись із ним ніхто не став, незважаючи на те, що де шукати озера всі пам'ятали неясно. Проблем зі зняттям з водяного дерева, як не дивно, не виникло. Він просто впав у кущі і попросив його звідти витягти. Натомість Фініст спускався довго й нудно, то в нього гілки підозріло тріщали, то вітер дерево розгойдував, то він узагалі зізнався, що з дитинства висоти боїться. А після питання про те, як же він з цим острахом літає, впав у ступор і деякий час сидів з відкритим ротом. Щоправда, зрештою додумався до того, що якщо є крила — боятися нічого. З чим і звалився з дерева, встигнувши перетворитися на сокола раніше, ніж хряпнувся об землю.