Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Про несподівані зустрічі та не менш несподівані подвиги

— Ковальські, варіанти.

— Стратегічний відступ.

— Поясніть...

— Ми втікаємо, але мужньо.

(Пінгвіни Мадагаскару)

Ранок мудрістю від вечора не вирізнявся. Він взагалі від нього не відрізнявся. Степ був той самий. Місяць так само висів прямо над головами, ні на міліметр не зсунувшись убік, щоправда, зблід і з жовтого перетворився на примарно-блакитний.

— Чаклунство, — з повагою сказав Фініст, дивлячись на місяць.

— Ілюзія, — не погодилася з ним Міррет і почала шукати в безрозмірній сумці щось їстівне.

На диво швидко знайшовся термос, про який дівчина вже встигла забути. І налита в нього кава була все ще гарячою. А пахла так, що з наметів виповзали всі без винятку. Довелося розливати її по різноманітним ємностям, які були у мандрівників із собою, і деякий час мовчки пити, насолоджуючись процесом та тишею.

Їсти, щоправда, після цього не перехотілося і Міррет повернулася до пошуків. Через п'ять хвилин вона знайшла чотири м'ятні льодяники, на диво свіжу булку хліба і флягу з наливкою. Більше нічого їстівного в сумці, схоже, не було. Хліб розділили на всіх, від льодяників всі відмовилися, а флягу Міррет поклала в кишеню, з думками, що на зло ворогам питиме для хоробрості.

— Куди підемо? — запитала Аллочка, відщипуючи крихітні шматочки від хліба, що дістався їй. Жувала ельфійка старанно і з явним побоюванням на обличчі. Мабуть, не вірила, що з булкою, що провалялася в сумці досить тривалий час, насправді може бути все гаразд.

— Ходімо, куди очі дивляться, — озвався Фініст, який проковтнув свою порцію за один укус. — У казках завжди так роблять і приходять куди треба було.

На нього подивилися з великим сумнівом, але сперечатися чомусь не стали.

Як потім виявилося, очі у всіх дивилися в різні боки і Фініст почав доводити, що це означає — час розходитися, за що мало не був битий вовком. Потім з кишені Аркалеля визирнула мудра жаба і запропонувала вибрати напрямок за допомогою дитячої лічилки.

Загалом, настільки безглуздо Луї давно себе не відчував, але решті, схоже, подобалося.

А потім вони ще й пішли. Туди, куди дивилися Фіністові очі. А оскільки добрий молодець простих шляхів не шукав у принципі, то спочатку всіх завів у яр зі слизькими глиняними стінками. У яру хлюпало під ногами і смерділо гниллю. Потім Фініст незрозуміло як примудрився вийти до чагарників терну й почав доводити, що й тут треба йти прямо, що якщо оминати перешкоду — можна збитися зі шляху. Вовк не витримав і таки відважив добру молодцю потиличника, а Аллочка висловила пропозицію спробувати змінити напрям, піти туди, куди хочеться піти комусь іншому.

На жаль, її не послухали.

Фініст виявився зовсім поганим провідником і вивів до глухої стіни. Висока і гладка, схоже, з граніту. Почухавши перед непереборною перешкодою потилицю, добрий молодець подивився спочатку праворуч, потім ліворуч. Потім згадав напис на камені і те, що за похід ліворуч Василина приб'є, і вибрав правий напрямок.

Уздовж стіни пригодники брели довго. А на ворота у стіні натрапили тоді, коли вже ні на що не сподівалися.

Ворота були залізні, великі, з мідними прикрасами та оглядовим віконцем, зачиненим, як і самі ворота.

Фініст знову почухав потилицю, а потім постукав у віконце.

Йому ніхто не відповів.

Добрий молодець постукав ще раз. Потім трохи побив кулаком по воротах. Результат був той самий, хоча ворота гули, як дзвін.

— Нікого немає вдома, — нарешті вирішив добрий молодець і розгублено подивився на супутників.

— А там, напевно, сад із яблуками та озерами, — навіщось сказала Мірет. Якщо чесно, їй просто хотілося їсти. А в саду і окрім молодильних яблук могло рости щось цілком їстівне.

— Відійди! — дзвінким від злості голосом веліла ельфійка за спиною.

Міррет слухняно відійшла і лише після цього озирнулася. Як виявилося, Аллочка не цілилася у ворота, маючи намір їх розстріляти з улюбленого револьвера. Вона стояла, тримаючи руки перед собою, а між долонями клубочилася незрозуміла субстанція, котра нагадувала мініатюрну грозову хмару, навіть блискавки час від часу вистрілювали.

— Твою маму, — пробурмотів Луї, розуміючи, що ельфійку ці ходіння все-таки довели і світла діва створила якусь не дуже світлу пакість.

— А ось вам усім! — заволала Аллочка і ворота просвистіли в небесах, як та фанера над Парижем, а разом із ними вирушила в політ частина стіни.

— Ось комусь не пощастить, — пробурмотів Луї, уявляючи, як конструкція, що несподівано злетіла, падає комусь на голову.

А конструкція летіла собі, летіла, потім почала знижуватися, а потім і зовсім, пробивши дах, звалилась на колосальний обідній стіл Берендея вісімнадцятого, нещасного царя, якому не пощастило правити царством, на території якого знаходився сад із чарівними яблуками та не менш чарівними озерами. І все б нічого, сад ховався за ілюзіями і нікого не чіпав, але життя Берендею, як і його предкам, псували різні царевичі і просто добрі молодці. Вони, то жар-птахів у сусідніх царствах крали, даючи привід послати себе по молодильні яблука. То коней. А то й зовсім дочок правителів. Старшеньку доньку Берендея вже тричі крали, щоправда, потім роздивлялися яка вона «красуня» і випадково забували в лісі. Добре хоч царівна вміла там орієнтуватися і мечем володіла краще деяких царевичів. Якби ще не її наївна впевненість, що рано чи пізно знайдеться царевич, якого не злякає ілюзорний ніс гачком і не менш ілюзорний розсип бородавок ціни б їй не було.

Загалом зі старшою дочкою Берендею не пощастило. З молодшими теж швидше за все не пощастить, дуже вже вони захоплювалися тим, як сестра шукає своє справжнє кохання. Син взагалі був типовим дурнем, не варто було його Іваном називати, а Премудра Василина, як на зло, встигла вийти заміж раніше, ніж царевич Іван зрозумів, що тато натякає, що непогано було б послати сватів до такої гарної та розумної дівчини.