Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Потихеньку Берендей переконувався, що життя в нього не вдалося і навряд чи вдасться. У царя розвивалася параноя та бажання вирубати під корінь чарівні яблуні. А потім ще й озера отруїти.

На жаль, давня магія про це його бажання здогадувалась і підійти до саду не давала, навіть знайти вхід не дозволяла. І тут трапилося диво — просто на обідній стіл упали знайомі ворота.

Доньки верещали, Іван-царевич скочив на рештки столу і розмахував мечем обіцяючи невідомо кому щось дуже страшне, але невиразне. Цариця тихо лежала в непритомності. А Берендей широко посміхався. Тепер він точно потрапить у проклятий сад.

— Отрути мені, отрути, — пробурмотів цар і, просіявши обличчям, пішов збирати варту з сокирами. Краще було б, звичайно, зібрати лісорубів, але це було б довше і чарівний сад міг встигнути схаменутися, виростити нові ворота або взагалі втекти в якесь інше царство. Були прецеденти. А ходити війною на сусідів заради помсти якомусь саду Берендею не хотілося. Занадто багато честі.

***

До діри, що зіяла на місці воріт, пригодники підходили обережно, повільно та невпевнено. Навіть Фініста вона не надихала.

— А раптом оте на голову впаде? — спитав він, вказавши на камінь, що аркою нависав над діркою.

— А ми швидко, не встигне, — спробував підбадьорити його Луї, хоча й самого ця арка не надихала на те, щоб ходити під нею.

— А раптом там захист, — висловила здорову думку Міррет і всі зупинилися.

Переглянулись.

І зрозуміли, що захист справді може існувати. Слід було якось перевірити.

Шукати довгу палицю відправили Фініста — він сильний хлопець, не знайде на землі, відламає від чогось. Ельфійка тим часом кинула в дірку кілька камінців, але вони пролетіли, не зустрівши жодних перешкод. Тож або захисту не було, або він на камінці не реагував.

Повернувся Фініст, коли всі вже встигли занудьгувати, і притягнув із собою здоровенний дрин, який навіть для виготовлення тарана можна було використати. Якщо більше не було з чого його робити.

Гордий собою та своїми здібностями до пошуку Фініст усім усміхнувся, а потім, замість того, щоб потикати кінцем палиці у передбачуваний захист, з розмаху кинув дрин у дірку. За його польотом компанія, вражена черговим вивертом логіки добра молодця, стежила не відриваючись, тому всі й побачили, як долетівши до якогось невидимого кордону здоровенна палиця спалахнула і обсипалася попелом.

— А знаєте, мені туди зовсім не хочеться йти, — сказала Міррет.

— А може, це пастка? — припустив Фініст і поскріб потилицю.

— Ні, — сказав Луї.

На нього всі здивовано глянули.

— Захист далі, він за брамою був, десь за три-чотири кроки від неї, — пояснив дуже спостережливий некромант. — Колода ж спалахнула, коли благополучно пролетіла під аркою і була вже над синіми квіточками. Отже, може виявитися, що пастку поставили не на всіх поспіль відвідувачів саду, а на тих, хто не проти витоптати квіти, щоби шлях на пару кроків скоротити. І якщо ми обережно обійдемо всі ці клумби…

— Нам потрібна ще одна палиця. А краще кілька, — вирішила за всіх Дженні і подивилася на Фініста.

Добрий молодець сумно зітхнув, але слухняно пішов шукати наступний дрин. І повернувся цього разу швидко, з цілим оберемком різновеликих палиць. Мабуть, уже знав, де їх шукати.

По саду компанія йшла обережно, акуратно обминаючи квіточки, кущики та різні підозрілі конструкції. Навіть кульбабу котра виросла посеред посипаної дрібними камінчиками доріжки, вирішили за краще обійти, хоча дуже хотілося її переступити.

І треба сказати, доріжка була звивиста-звивиста — прокладав її хтось явно нетверезий, котрий періодично починав блукати між кущами і деревами, повертатися до початку стежки, жахатися, відразу відскакувати вбік і загадковими вісімками петляти далі. Фініст від нудьги тицяв своїми палицями в підозрілі кущі та клумби. Двічі палиці згоріли, мабуть захист стояла тільки над особливо цінними рослинами, а один раз у неї вчепилася іклами чорно-жовта ящірка, завбільшки з кішку. Добрий молодець трохи помахав палицею, сподіваючись, що ящірка відчепиться, але вона вважала, що це її законна здобич, тож у результаті й полетіла в кущі разом із нею.

— Страхолюдна животина, — прокоментував Фініст свій вчинок.

А потім, несподівано, компанія вийшла до озер.

Ну як озер... До двох ставків, розділених альтанкою на пагорбі. Навколо одного ставка росли верби та мальва. Берег другого був усипаний чорним камінням.

— Ага, — сказав Луї. — Це щоб відвідувачі одразу здогадалися, де жива вода, а де мертва.

— Гав! — бадьоро і життєрадісно підтвердили за спиною.

Луї озирнувся, помилувався страшним псом, що сидів на доріжці, і відразу впізнав у ньому Цербера. На це натякали і три голови, які здебільшого складалися з ікластих пащ. І зріст, добре, якщо не вище самого Луї. Та й весь образ собачки відповідав.

— А ось і наш наступний подвиг, — задумливо сказав некромант.

Захоплена озерами та розповіддю Дженні про те, як вона набере води, а потім вигідно її продасть і нарешті придбає Харлей, Міррет теж озирнулася після поштовху ліктем і прошепотіла:

— Мама.

— Що, насправді? — розгублено спитав вовк. — Якось я богиню Еллану уявляв інакше, симпатичніше, стрункіше, з однією головою і щоб менше зубів.

— Що будемо робити? — запитав Луї.

— Гав? — Пес явно також зацікавився цим питанням.

— Нам його треба перемогти? — спитала непідробно здивована ельфійка, кліпаючи чудовими очима.

— Гав? — не повірив своїм вухам пес і встав, дивуючи відвідувачів чарівного саду зростом, статтю і тонким щурячим хвостом, що витягся в струну. — Грррр… — додав він на випадок, якщо нещасні герої чогось не зрозуміли.

— Апорт! — вигукнув, ніби чогось не зрозумів, Фініст і кинув у пса палицею, найбільшою із тих, що в нього ще залишалися.

Палиця зі свистом врізалася в страхолюдину. Силою, на відміну від розуму, природа Фініста не обділила, і пса віднесло в кущі, де він став з тріском повертатися, попутно обіцяючи на своєму, собачому, усілякі нещастя як метальнику палиць, так і його супутникам.