Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

— А звідки мені знати? — щиро здивувався кіт. — Ти вовк, ти й розбирайся. Бабця й сама не знає. Вона цю гидоту з скрині дістала. Все на підлогу викинула, поки шукала, тепер лається... Артефакт це. Тріска з палиці якогось мандрівника, який завжди приходив, куди треба було. А потім одного разу він змерз, сидячи в печері. Дров йому не вистачило і він свою палицю спалив. Цей шматочок все, що залишилося. Ось. А мандрівника після цього смугастий звір тигра зжер, бо прийшов не туди, куди треба було. Артефакти слід берегти.

Висловившись, Мурзик невдоволено вильнув хвостом і зник у порталі, а вовк так і залишився розгублено крутячи в руках шматочок обпаленого дерева.

— Хтось має ідеї? — запитав Луї.

— У мене є, — відповіла Аллочка. — Спочатку нехай він піде і помиється. Він смердить кров'ю та кишками. — Ельфійка гидливо вказала на Фініста, що мляво розмазував рукавом бруд і піт по обличчю. — Потім ми підемо звідси, бо тут теж смердить і, напевно, на цей запах прийде хтось ікластий і небезпечний. А потім знайдемо підходяще місце і подумаємо.

Сперечатися з лісовою дівою ніхто не став, єдине, від місця вбивства і подальшого розчленування священного бика невідомої богині пішли відразу. І Фініста довелося відмивати Луї і Варену, тому що це дитя не хотіло лізти в холодну воду в підозрілій великій калюжі. І було впевнено, що там водяться п'явки, крокодили та екзотична риба акула. Слова про те, що крокодили в таку дрібну водойму не полізуть, а акули і зовсім морські риби, Фініста чомусь не переконали, і в процесі миття вимокли всі, хто в ній брав участь.

А потім дружна компанія йшла нічними джунглями слідом за Вареном. Навколо щось шаруділо, нявкало, гарчало й видавало інші підозрілі звуки. Оглушливо пахли якісь нічні квіти. Під ноги вічно лізли то гілки, що впали, то якісь бур'яни, то каміння, то калюжі, а одного разу взагалі чийсь кістяк.

Варен же похмуро дивився на тріску, у душі обзивав на всі лади божевільну бабку Мурзика і відчував себе повним ідіотом. Тому, мабуть, і не помітив, як пройшов крізь портал. І зупинитися вчасно перед яром, що раптово з'явився, не встиг. Зате закричав від несподіванки голосно, що й не дало решті звалитися слідом.

***

— Ну і куди ми прийшли? — спитала Міррет, коли Варен, що лаявся, знайшов упущену тріску і виповз із яру.

Навколо була ніч. Величезний, жовтий, як сир, місяць висів прямо над головами і здавалося, що він ось-ось не втримається в небі і впаде. Доглянуті та облагороджені джунглі кудись поділися, а замість них з'явився степ, що непогано проглядається на всі боки, незважаючи на ніч. Крім яру в цьому степу, схоже, нічого видатного і різноманітного не було. Все рівненько, гладенько, ніби хтось під лінійку малював, навіть трав'яні верхівки ніде не стирчать.

— У лабіринт, біля міста з тим самим садом, де яблука та озера з водами, — похмуро сказав вовк і додав: — Я б і сам міг сюди портал відкрити. За правилами ми все одно нікуди не дійдемо, доки не виконаємо необхідних за умовами завдань. Так що…

— Нема різниці де блукати, так? — запитав Луї.

— Так, — підтвердив Варен. — Тут же більшість — ілюзія. І через два кроки цей степ може змінитись на густий ліс, а ще через два — опинимося посеред океану. Лабіринт неможливо пройти, доки не подолаєш труднощі.

— Думаєте, у нас мало цих труднощів було? — спитала Міррет.

— Незнаю, — зізнався Варен. — Хоча, якщо порахувати пригоди всього нашого колективу, необхідна кількість може й набратися.

— А як ми втікали від ведмедя, — з незрозумілою ностальгією в голосі згадав Фініст, а потім додав: — Шашлика хочу. І пельменів із котлетами.

На нього подивились, а потім сіли поїсти. Те, що знайшлося у безрозмірній сумці Міррет. Тому що у лабіринті машина Варена так і не з'явилася, як він її не викликав. Знайшлися в сумці поламане на шматочки печиво, пачка сирого рису, який вирішили варити, і сушені смужки м'яса, яким вирішили заправляти рисову кашу. Фініст трохи повздихав про бика, якого навіщось віддав дружині цілком і сподівався, що натомість Мурзик знову принесе пиріжки. Від рисової кашки добрий молодець відмовлятися не став і мало не сам пополовинив казанок.

— Що тепер робитимемо? — спитала Міррет, коли каші не лишилося.

— Спати, — вирішив вовк. — А вранці спробуємо піти далі, тримаючи перед собою тріску-артефакт. Раптом справді без пригод вийдемо в потрібний сад.

— Ранок вечора мудріший, — погодився з вовком Фініст.

А Дженні тільки зітхнула. Чомусь їй здавалося, що вона забула щось дуже важливе. Залишалося сподіватися, що вранці вона згадає про нього.