Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
Адмірал кинувся до Зуба рятувати скарб. Він спробував схватити пропажу, та тільки зашкодив собі. Тепер бандити дерлися один на одного й повільно спускались слідом за золотом Царя.
Підбіг Максим і нагнув тендітну берізку, що росла не далеко від трясовиння. Та цього було замало, ніхто із бандитів не зумів вхопитися за рятівного вершка.
Зуб дістався рукою гілок, але таку тушу, та ще обліплену грязюкою тонкі гілки не витримали. У велетня в руці залишилась тільки жменя листу. Коли підбігла Оля з болота стирчали лише дві голови. Вона здогадалася захопити шнурок, який перед тим зняла з громил. Максим вхопився рукою за деревце й кинув мотузку. Для Олі і Максима коштувало над зусиль, щоб повитягати бандюг на тверде.
- Уже вдруге, ми витягаємо з того світу, цих бандюг. Чи не забагато клопоту з ними? – дорікав Олі сільський шериф, витираючи піт, що котився градом. – Щось, я не чекаю від них подяки.
Обмазані, як чорти, багнюкою, двоє харцизників сиділи похнюплені й змивали болотною водою залишки бруду з облич .
- Зубе, якщо ці двоє нас здадуть, нам – тюряга. - Прошепотів старший. - Коли підійде той «мент» накидайся і в’яжи, з дівкою я сам впораюся.
- Адмірале, вони ж нас витягли. Так не чесно.
- Патякай мені! Через тебе золото втопили. Але, зараз, я не піду добровільно до в’язниці.
Зуб схилив обмащену грязюкою голову, до них підходив Максим.
- Ну досить сидіти. Скупалися, тепер пора в дорогу. Он уже добряче розвидніло. Скоро і сонце підійметься.
Над болотом із сторони темного лісу, зарожевіло. Рожевим перламутром заграли ріденькі хмари, як балерини в танку завмерли перед першим акордом, вишикувавшись в своїх граціозних па. Небо зблиснуло ніжно-рожевим світлом. Розступилося і над краєм темного, далекого лісу з’явився краєчок, викупаного в росі червоного диска. Сонце було чисте, новонароджене і з собою народжувало новий літній день. Максим мимоволі замилувався красою. Скільки в житті він не зустрічав ранків, жоден не був схожий на інші, та цей був просто особливий. День не народжувався - а просто воскресав.
Мить втрати пильності - й Максим уже лежав серед багнюки. Адмірал кинувся хлопцеві в ноги й повалив його на землю. Похнюплений Зуб допомагав крутити й в’язати руки.
Адмірал звільнив кобуру дільничного від зброї й засунув собі за пояс. Оля кинулася боронити дільничного, та тільки подерла здорованя. Вони зв’язали й дівчину.
- Тепер, кинемо обох в трясовину і всьому кінець.
Адмірал потяг Максима до скаламученої води, де тільки-но борсався сам.
- Адмірале, залишимо їх і підемо.
- Не треба мені свідків. Він нас вистежив, потім подасть в розшук.
- Він же нас врятував!
- Не будь слинтяєм, Зубе. Краще допоможи.
- Ні, залиш їх, бо вдарю!
- Ти проти мене, телепню! Марно я тебе взяв у це діло.
Адмірал силкувався сам зіштовхнути зв’язаного дільничного в баговиння. Зуб схватив за руку, кульгавого бандита, а другою заїхав Адміралу в пику. Той відлетів, як м’яч і розтягнувся у липкій грязюці.
Холодна вода швидко освіжила Адмірала, він підвівся і кинувся на Зуба.
Між бандитами, знову зав’язалась бійка.
І тільки сплески води розлітались по тихій болотній гладі.
Коли Адмірал зрозумів, що втрачає перевагу в рукопашному двобої, він вихопив із-за пояса роздертих штанів пістолет і направив його на колишнього «дружбана». Натиснув на спуск, та мокра зброя дала осічку.
- Ану, кидай зброю! Руки за голову!
Бандити так захопилися бійкою, що не помітили, як із суходолу по болоті до них уже давно наближався гурт озброєних людей. Адмірал опустив пістолета і підняв руки.
Двоє поліцейських, декілька місцевих і нацгвардійці оточили злочинців.
Капітан звільнив руки Максиму від мотузок. Сільський шериф допоміг розв’язати Ольгу.
- Живий, чортяка! Чому не дочекався підкріплення? – Капітан Трубач тряс і тиснув руку Максиму.
- Час не чекав. Я повинен був знайти дітей і врятувати від цих громил. На жаль, ми знайшли тільки Миколку, та й то він зник, поки ми відбивалися від «чорної каратисти».
- Діти знайдені, монах Терентій, з яким Оля була біля гробниці, підказав де нам їх шукати. Ще й дід Охрім зголосився показати криївку.
Вони преспокійно спали в покинутому схроні. Правда підземелля, про які розповідав нам монах затоплені.
- Звідки ж ви дізналися, що я вирушив на пошуки дітей?
- Пані Калина, дала нам знати. Вона ж, і викликала рятувальників, і розповіла про напад на тебе в своєму обійсті. А де ж твій помічник?
- Я дуже помилився в цій людині. Він очолював цю банду «чорних копачів », з ними ще була завідувач архіву. Віктор збожеволів від жадоби й, можливо, відкрив шлюзи, через які затоплено підземелля. Певно й сам загинув, а чорна архіваріуска впала в шахту. А цих двох, я з Олею витяг, на свою голову, та вони замало нас не потопили. На совісті цієї банди, пограбування могили, крадіжка з монастирської бібліотеки й архіву цінних документів, ще вони вбили Професора.
- Ні, Професор як раз живий, ми знайшли його серед болота. Він, здається, трохи поїхав із глузду; не знав де знаходиться і все торочив про кінець світу, підземне місто і про Чорних саламандр. Ще признався у своїй крадіжці документів із архіву, правда обіцяв усе повернути і реставрувати. Ми відправили його з лікарем до медчастини.
Зуб, який краєм вуха почув щось про вбивство, вирвався й підбіг до дільничного.
- Це все він! Я не хотів нікого вбивати! - він тикнув пальцем в розбите обличчя Адмірала. – Він хотів цих двох убити і мене хотів. Я все розповім, «громадянине начальнику»! Це все він, він і Шеф. Я розкаююся, я все розповім!
- Заберіть їх у відділок! Там усе й розповіси. – скомандував капітан Трубач.
Через болото навпрямки ішов всюдихід, на ньому сиділи військові, а із відкритого верху машини визирали голови чотирьох дітей. Здалеку Максим впізнав дві вигорілі на сонці чуприни. Біле і руде волосся виблискувало на сонці.
Епілог. Курноса Ванга
Сонячне проміння пробилося крізь росисту осоку й подало на порослі мохом колоди. Комарі пискливо кружляли над вухом Василька. Він підняв голову й ляснув себе по носі. Від почутого звуку заворушилися й інші соньки. Вони смачно потягувалися й позіхали. Василько підвів голову й оглянув сплячу братію. Біля нього, вткнувши голову
