Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- «Цей матеріал має властивість зберігати форму попереднього власника, тобто пам'ять, тепер він матиме форму вашого тіла. От тільки для Професора складно було підібрати розмір, в нас немає таких великих саламандр».
- Нічого, я вже звикаю до цієї одежі, навіть в одному черевику зручно гуляти, коли в тебе такі штанці.
- « А тепер ми маємо, поспішати. Ті недобрі люди, що застрелили кряка пішли в зал піднесення, до ліфтів. Прибор показує, що вони забрали з собою енергетичний кристал.»
- А Миколка, вони що його взяли в заручники?
- «Із записів камер спостереження, які мені тільки-но передали на дисплей скафандра, було видно, що двоє великих людей втікають від вибуху і один тягне за руку ще одного, меншого.»
- Це, точно, Миколка! – вигукнув Василько. – Біжімо швидше!
Розділ 35. Шеф
Максиму стало значно краще, він уже не впадав у сонливість, але рухатися ще не міг. Поліцейський сидів у кріслі й розмовляв з Миколкою.
- Ти, кажеш, бачив великого звіра?
- Я з ним подружився, він був такий кумедний. - У хлопця навернулись сльози. – Він мене врятував. Витяг з підземної річки. Ми з ним ловили рибу, а потім, коли йшли до виходу з підземелля, ці двоє хотіли нас розчавити машиною. Кудлатисько і тут мене врятував, а он той, кульгавий, - він вказав рукою на зв’язаного Адмірала, - його застрелив.
Миколка затулився рукою й заплакав. Хлопець, уже не стримував плачу й сльози текли по щоках, він тільки зрідка розтирав їх по обличчю.
- Не плач! - втішала його Оля. – Всіх цих злочинців кара не мине. Але чому «кряк» погнався за вами?
- Він був дуже лагідний і ми дарма його боялися. Просто, йому був дуже потрібний цей «Камінець», від нього Кудлатисько просто трусився й бив поклони. – Хлопець дістав з кишені алмаз. В кутку враз запручалася чорна жінка, очі її засвітилися зеленими вогниками.
- Віддай! Це належить нам - «Чорним саламандрам !»
- Ми розберемося, кому це належить.
- Звідки в тебе цей самоцвіт? – запитав дільничний у Миколки.
- Нам з Васильком його дав Професор, щоб ми зберегли. Професор розкопав його на Снєжковій горі, а ті, двоє, - хлопець гляну з-під лоба на зв’язаних бандитів, - за ним гналися, хотіли камінця відібрати. Поранили Професора й можливо вбили.
- Чого ж ви зразу про все мені не розповіли?
- Професор нас попередив, щоб нікому не казали. Він сказав, що хтось із поліції їм допомагає?
- Поліції?.. Ти не переплутав?
- Так він казав, - Миколка винувато глянув на дільничного.
- Гм…Дивно, щось тут не сходиться. Думаю ці громили багато цікавого мають нам розповісти. А це, - сільський шериф показав на «Алмаз», - належить державі, як історична пам’ятка.
– Можна я роздивлюся камінець. – Оля підійшла до Миколки. – Здається, про нього мені розповідав отець Терентій, ще про цей «Камінь» пишеться в «Одкровенні». Саме за ним полюють «Чорні саламандри».
Віна спробував взяти камінь, щоб краще його роздивитися, та враз відсахнулася – їй обпекло руку.
- Який гарячий. Як ти його держиш?
- Він мені зовсім не пече. Якби не цей камінь, бандити вбили б і мене, там у тунелі, разом з Кудлатиком. Хотіли забрати камінь, а взяти в руки його не змогли, тому і заставили мене нести.
- Чому ж вони так ганялися за цим алмазом, коли розкопали стільки золота? – Максим зацікавлено роздивлявся самоцвіт.
- Не знаю. Чув тільки, як дорогою сюди бандити розмовляли по телефону з якимось шефом. Він наказав обов’язково доставити цей «Камінь» на пульт. Шеф їм розповів де знайти ліфт і як дістатися сюди.
- Схоже, вони доставили його по адресу, та Шеф, чи вірніше Шефиня попалася раніше, - розсміялася Оля.
- Коли востаннє розмовляли по телефону бандити? - спитав, стривожений Максим. Він взяв із шафи телефон громили й перевіряв недавно отримані дзвінки.
- Здається, в ліфті, коли піднімалися сюди.
- Останній дзвінок був п’ять хвилин тому. Жінка в чорному не могла тоді розмовляти з громилами, в цей час ми її зв’язали.
- Значить, є ще хтось? – стривожилася Оля.
- Виходячи з усього, так. Будьмо на готові, цей четвертий може з’явитися з хвилини на хвилину. Зараз допитаю бандитів.
Максим встав на ноги, які ще тремтіли від напруги й направився до громил.
В цей час, у стелі, над ними відкрився люк і звідти виглянув помічник дільничного.
- Вікторе, слава Богу, ти живий? Я думав тебе завалило в тунелі! – здивуванню і радості Максима не було меж. Він радо пішов назустріч другові.
- Це неймовірно, але як ти вибрався із завалу й дістався сюди? – спитав трохи стривожений Пасічник в дільничного, в очах у нього засів якийсь дивний вогник.
- Довго розповідати, краще допитаймо ось цих. Здається, вони щось приховують.- Максим підійшов до більшого з бандитів. Той підняв голову, глянув через плече дільничному й від подиву витріщив очі.
- Шефе! Ви тут? – обличчя зі шрамом розпливлося, в підлабузницькій посмішці.
- В тебе що, шарики повиїжджали, де ти бачиш шефа? - Максим струснув бандита за плечі. Та він вже не бачив поліцейського, а дивився в інший куток кімнати, через його плече. Дільничний рвучко обернувся.
- Так, Максиме! Ти вже здогадався?
Його колишній помічник, блискавично стрибнув у бік, схватив Олю за руку й приставав до її скроні дробовика.
- Не роби дурниць, Максиме! Я не жартую. Лишній рух і ти з нею попрощаєшся назавжди.
- Не можу повірити, що ти з ними в одній шайці.
- А, ти повір! Поклади зброю й потихеньку відходь ось до того стола.
- Ти цього не зробиш, ми ж товариші.
- Зроблю, зроблю, ще й як зроблю! Це я влаштував той завал, думав - не виберешся, а ти он який живучий. Та скоро цьому буде кінець. Сьогодні я тут керую. Мені набридло, що ти завжди перший. Он і кралечку відхопив собі нівроку, шкода якщо прийдеться розпрощатися.
Оля спробувала звільнити руку й вдарити Віктора.
- Стріляй, Максиме!
- Тільки спробуй! – Помічник клацнув запобіжником і сильніше стиснув зап’ястя дівчини, та аж скрикнула. Максим підняв руки й обережно поклав свого пістолет на землю.