Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- Мене, ви мало цікавите. Мене цікавить «Алмаз Царя Саламандра ». І я використав тебе, Максиме щоб відшукати  його і дістану цей «Камінь», щоб це мені не коштувало. Відійди до стіни!

 Пасічник рішуче направив зброю на міліціонера. Максим позадкував у сторону. Миколка із камінцем в руці спробував заховатися за ящиком.

- А, ти малий, давай сюди «Камінь», бо часу обмаль, я повинен відключити поле захисту до полуночі.

- Спробуй, візьми сам!

 Миколка кинув алмаз в куток кімнати.

- Дуже дякую! -  Колишній помічник дільничного, підняв коштовний камінь. – Ти не знав малий, що крім спадкоємців князя Тура, камінь може тримати в руці й саламандра, навіть «чорна саламандра ». А зараз хутко до стіни, я не потерплю більше таких вибриків.

- А ти, -  Шеф-Пасічник навів зброю на Ольгу, - іди і звільни Казу! Ну чого стоїш? Хочеш, щоб любчик отримав кулю раніше за тебе? Іди, кажу! Візьми в шерифа ключі від наручників!

Оля скорилася, бо тепер Максим був під прицілом Пасічника. Вона підійшла й відімкнула скуті руки колишньої завідувачки архівом. Та, отримавши волю, злорадно зашипіла й дала Ользі ляпас .

- Що любка, думала все? А я ж тебе попереджувала, що «чорні саламандри» так просто не пробачають поразок.

- Віте, відай їх мені! Я хочу повернути боржок.

- Добре розберися із ними, а то я боюся, вони мені заважатимуть насолоджуватися виставою. Зараз із Місяця летять сюди наші «дружки» і я вирішив влаштувати полювання на літаючих ящірок. Ги-ги-ги!

На підлозі завовтузились бандити. 

- Шеф, звільни й нас!

- Ви мені більше не потрібні. Ви відпрацьований матеріал, мало не провалили доручену справу й мені не має часу з вами панькатися. До півночі залишилося п’ять хвилин.

- Пасічник, я бачив на моніторі крижану хмару, яка летить прямо на Землю. Ми повинні повідомити вчених, інакше астероїди знесуть із Землі все. Невже ти не розумієш, що загинеш і ти? – Максим спробував повернути Віктора до здорового глузду.

- Ги… Ти й досі не зрозумів, що ми з ордену «Чорних саламандр»? Мені чхати на жителів Землі. Я повинен відомстити «Білим саламандрам ».

- Ти божевільний!

- Можливо, але на цій планеті  тільки ми будемо правити, навіть якщо прийдеться з її лиця стерти все живе. А з цим камінцем, я буду всемогутнім. І не заважай, зараз я зайнятий!

- Схаменіться, ким же ви будете правити? Якщо все загине ваша влада буде фікцією. Не можна правити тим, чого немає. Загинуть стільки невинних, людей, дітей звірів. Земля на кілька тисячоліть залишиться пусткою. Для чого це вам. – Оля намагалася переконати чорного Віта.

- Щось завжди залишиться. Коли вперше астероїди впали на землю, теж думали все вимре. Але гляньте нащадки людей вижили. А уявляєте, які гіганти ходили тоді по землі. Брахтіозаври шістнадцять метрів висотою й вагою  50 т, уявляєте скільки після них посліду, один брахтіозавр клав купи по півтони кожна. А  брухаткайозавр, так важив усі 220 т, повірте, земля б не витерпіла стільки лайна. Ми ще тоді підмінили камінь на «Джерелі Ze», через те «Білі саламандри» не впоралися й і бахнуло на Юкатані. Ги-ги-ги… Погодьтеся, людство теж не краще себе веде, воно, вибачте, заср…ло землю. Людство себе вичерпало й невпинно іде до самознищення. А «Вказівний палець» для вас, як кара Божа,  я тільки допомагаю йому – вашому Господу. Ги-ги-ги!. -  він нахилився, підняв пістолета, якого перед тим поклав на підлогу Максим і кинув для своєї напарниці.

 –      Казі вони твої, тільки відведи кудись, а то я втомився від їхнього патякання. 

 Казимира Аделаїдівна, та котру чорний саламандр називав Казі, вхопивши на льоту зброю, підійшла й брутально виштовхала Максима із Ольгою в сусідню вентиляційну кімнату, ту через яку дільничний потрапив на пульт керування. Вона закрила за собою двері.

Розділ 36. Чорна Казі

-      Ну, що мої солоденькі, настав час платити по векселю. Тепер я тобі накапощу, Олеч-ч-чко, - чорна нінзя просичала просто в лице Ользі. - Ти пожалієш, що обізвала мене синьою панчохою. Ой як пожалієш! – Казі вхопила Ольгу за кофтинку, аж полетіли відірвані гудзики.

– Ти станеш вдовою, перш чим обвінчаєшся із своїм любчиком. Ви вмиратимете довго, тяжко і окремо. Спочатку він! – вона розвернулася і вдарила Максима в живіт. Дільничний відлетів до середини кімнати й вдарився об низькі бортики вентиляційної шахти.

- А потім ти! – жінка в чорному стукнула Ольгу в груди, та впала під стіну.

Максим оперся щоб підвестися, його погляд ковзнув у відчинений отвір шахти. Внизу гув потужний вентилятор. Тепер, після пожежі в тунелях , він працював натужно, висмоктуючи залишки чадного газу. Дільничний звівся й похитуючись на в’ялих ногах  вхопив Казимиру за руку. Та блискавично розвернулася й другий сильний удар звалив поліцейського на землю.

-  Бачив там вітрячок, то сам сплигнеш, чи допомогти? – вона нанесла новий удар ногою. Тепер зброя їй тільки заважала й вона пожбурила пістолета в шахту. Вентилятор працював з такою швидкістю, що зброя викресавши іскри,  розсипалася на друзки.

- Бачив, як просто. Тепер твоя черга юначе! – чорна саламандра підстрибнула й, зробивши в повітрі сальто, вдарила Максима так, що той звалився в шахту. Падаючи дільничний зумів зачепитися руками за край круглого вентиляційного колодязя. Нападниця підійшла й занесла ногу для вирішального удару, вона цілилася по руках. Та Ольга, яка вже оговталася від удару, кинулася  як пантера на чорну нінзя. Дівчина вчепилася їй в коси. Казі, спробувала звільнитися й розвернулася лицем до Олі. Та дівчина, що є сили, штовхнула її до залізного бортика шахти. Казі спіткнулася й на хвилю втративши рівновагу схилилася над колодязем. Максимові цього було достатньо, щоб смикнути щосили жінку за ногу. Чорна саламандра, як по слизькому канату зісковзнула по Максимовій спині до шахти. Вхопившись за його взуття, вона повисла над вентилятором.

- Максиме тримайся, - Оля тримала свого коханого за рукав, та витягти у неї не вистачало сили. Онищенко теж держався з останніх сил. Після кількох болючих ударів, він ледь держався за край шахти. Та й сили, після отруєння, ще не повернулися до нього. Знизу, хапаючись за його одежу, як колорадський жук восени, дерлася наверх «чорна Казіміра».  Онищенко спробував стріпнути її, чи бодай підтягнутися, але важка ноша тягнула його донизу. Тоді Максим став шукати однією