Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Ах ти ж харцизнику, відпусти мого друга! - Професор накинувся із кулаками на чорного бандита. Тепер Пасічник-Віт був по-справжньому чорним - в обгорілій одежі, із обвугленим лицем, він скоріше скидався на чорного монстра, чим на людину. Але як не був вражений, своїм же, променем Віт, Професор не зміг зразу його подолати. Науковець не був майстром із боксу. Він, просто, махав кулаками, та шкоди противнику завдав, хіба як кіт лапою.
Пасічник залишив ослабленого звірка, розвернувся й страшна удавка уже захватила горло Професора.
- Можеш радіти, ти пропустиш на цей раз кінець світу. Здається, ти й так вже давно мав померти. В крайньому разі, про це мені вже доповідали мої горе-помічники. - Шеф був страшний в люті, петля затягалася все тугіше. Коли Професор геть обм’як, став хрипіти й зсунувся на землю, вбивця попустив удавку, щоб глянути через плече на комп’ютер.
Там кволий поранений Ій продовжував водити лапками по сенсорах.
- Ах ти ж ящірко червива, треба було зразу тебе прикінчити. – Віт метнувся до пораненого звірка, вхопив його за хвоста і защемив у шухляді, натиснувши на кнопку закривання.
- Посиди поки тут, - рявкнув чорний Пасічник. Ії голосно писнув від болі, але не зомлів, він вивернувся й, вихвативши із стола камінця, пожбурив його до Професора.
- « Я розблокував портал, беріть «Камінець» і хутчій тікайте на поверхню. Там вас чекатимуть. Я скільки зможу, триматиму цю заразу», – він миттєво послав свої думки Професору, а сам мертвою хваткою вчепився чорному саламандру за ногу. Той, помітивши, що втрачає «Камінь», рвонувся до Професора, та хватка вмираючого звірка була мертва. Віт розтягнувся на підлозі, він намагався вдарити, розірвати смертельний захват, та лапки перетворилися на кліщі. Віт би ще міг дотягнутися до «Каменя» і, тягнучи сріблястого Ія за ногами, та він сам зашпилив звірку хвіст. Пасічник, в люті, вирвав кілька кабелів із пульту керування й вхопивши їх намагався струмом вразити Ія. Велетенська дуга освітила пульт керування, погасло світло. Дуга відбившись від Ієвого скафандра, вдарила в прилади, ті вибухнули, спалахнули. Враз замигали червоні лампочки. Сяйво перекинулося на всі прилади, було враження ніби сотні громовиць влучила в це тісне приміщення. Професор звівся освітлений розрядами, враз одна із тисяч блискавиць влучила просто в «Камінця». Напис на ньому погас. Професор вже не міг його відшукати. Лише коли все стихло і увімкнулося тьмяне аварійне світло, науковець намацав «Каменя». Коли він взяв його в руки «Камінь» вже був холодним. Професор поглянув у бік пульту, там з-під землі виростала стіна, яка мала відсікти аварійне приміщення від основного тунелю, піднімаючи чорного Віта і напівмертвого обгорілого звірка з відірваним хвостом, що чіплявся йому за ноги.
- «Біжіть, у вас кілька хвилин. Ви повинні врятувати Зем…» - до вух Професора, ледь долинули останні думки Ія. Тяжка стіна швидко піднімалася до верху. Віт намагався видряпатися на інший бік під самою стелею, вперся руками, та вже мертвий Ії не відпустив ноги чорного саламандра. Тоді той звалився назад. Стіна зі стуком вдарилася в стелю, розгородивши кімнату навпіл. По той бік, залишилися: палаючий комп’ютер і двоє непримиримих ворогів.
Професор проковтнув сльози і подерся до люку.
- А ми, Професоре, звільни нас! – волав із кутка зв’язаний Адмірал.
- Я б радий, та боюся, ви мені заважатимете. Я маю встигнути врятувати Землю.
Розділ 38. Рицарі ордену «Білих саламандр»
Як тільки діти вибралися на поверхню, їм в лице дихнуло свіжим нічним вітерцем. Після довгих блукань підземними коридорами, так добре було знову відчути цей легкий подих. А вгорі висів повний місяць, освітлюючи безмежне болото. Воно простяглося довкола на десятки кілометрів; тут і вдень не кожен міг зорієнтуватися, а тим паче вночі.
- Ну, і тепер куди? – видихнув Миколка.
- Хто ж його зна? Можливо, оце той острівок, де ми бачили Джипа? – Василько махнув рукою в сторону, де темнів найближчий острів.
- Ага, чи може той? – Миколка показав на інші зарості.
- Дивіться клаще на небо й шукайте хвостату золю. Золеліт буде видно на небі. – Надійка задерла догори свого кирпатого носика. Всі теж підняли голови.
- Дійсно, он здається, щось схоже на комету. Летить туди, в сторону Чорного озера. Гайда, хлопці! – Мишко першим стрибнув через осоку й побіг у ніч. За ним гайнули й усі інші. Вони бігли й бігли за Мишком, що якимось шостим чуттям відчував і оминав глибокі місця. Діти вже минули не один острівець, а хвостата зірка все летіла й летіла, десь собі під небом, відводячи їх глиб болота. Та враз, зоря-комета стала швидко спускалася, ось в неї уже й зник палаючий хвіст. Вона перетворилася на звичайну вогняну кулю, зависла над болотом й почала падати ніби надувна кулька, з якої випустили повітря.
- Не встигнемо, вони вже готуються до приземлення, – відсапувався Мишко, долаючи чергову водяну перешкоду.
- Чекайте, в мене ж ліхтарик, який дав Ій! – Василько, зупинився й дістав з кишені блискучий прилад. Він направив його в небо й натиснув на кнопку.
Вогняна куля, що спускалася на острівок, здивовано зупинилася. Вона зробила коло, піднялася ще вгору й застопорилася на висоті, погойдуючись і ніби роздумуючи: спускатися їй, чи чкурнути назад в космос?
- Васильку, ти ж світиш не тією стороною, Ій же тебе просив, тоншою в небо! - вигукнув Миколка, коли глянув, як тримає прилад його товариш.
- Справді, як це я не звернув уваги? – Василько повернув свого «ліхтарика» і кілька разів натисну на кнопку. Куля зразу ж, ніби зрадівши, стала повільно плисти до дітей.
Враз зверху над болотом зблиснуло і засяяло голубим світлом; космічний об’єкт зупинився, прямо над головами дітей. Він ніби приклеївся над верхівкою берізки, було враження що це жива істота і вона придивляється до дітей. Потім куля спустилася ще нижче, відплила в бік і зупинилася в метрі над землею. Тепер вона розтягнулася й стала схожа на здоровенну миску, яку перевернули догори дригом; в її днищі відчинився люк і звідти спустилася освітлена драбина. На ній спочатку з’явилися ноги обтягнуті легким сріблястим скафандром, а далі й весь космонавт. Прибулець
