Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Сам я майже не розминався. Ось уночі, на постої, вийду я тихо у дворик і подивлюся всерйоз, як жити мені в новій одежинці й за який кінець меча тримати. А зараз – марна справа, гра й більше нічого. Уночі, уночі підійдемо до коня незвіданого з вуздечкою вміння – тут поспішати нічого, ми тепер навчені…

…Кос став навпроти – і ми поклонилися один одному, старанно дотримуючись етикету. За нами ніхто не спостерігав, але ритуал – це для себе, а не для інших.

Корячись підказці Єдинорога й цілковито з ним погоджуючись, я поклав ліву руку на руків’я Дзютте.

– Не заперечуєте? – запитали ми з Дан Ґ’єном одночасно в Коса й Заррахіда.

– Будь ласка, – чемно усміхнувся ан-Танья, і блиснув на сонці есток.

Усмішки й блиск – річ гарна, а хороший випад – краща. Посміюючись із власного пафосу, я ухилився від Заррахіда (чи Коса?), що рвонувся вперед; Єдиноріг провів Бесідника трохи далі, ніж той мав намір пройти, і я спробував пустити в хід Дзютте – а він, відповідно, спробував пустити в хід мою ліву руку.

Ні, даремно я вважав раніше, що працювати двома клинками – це однаково, що спати з двома жінками.

Це значно гірше.

І з першого разу взагалі не виходить.

– Твоєму дурневі Придатку, Єдинороже, треба й другу руку відрубати, а замість неї залізну прилаштувати, – огризнувся Уламок. – Я його веду, а він…

Я нічого не відповів, бо Кос різко ступнув до мене, і вістря Заррахіда завмерло на волосок від зерцала моїх лат.

– То й колов би, – сказав я ан-Таньї. – Чого злякався?

І випнув броньовані груди.

Колишній дворецький трохи зніяковів.

– Незвично якось… спробувати треба, – пробурмотів він, ховаючи очі.

– Спробуй!

Ми зійшлись, я спеціально відкрився, але вістря естока й цього разу завмерло на тій же відстані.

– Не можу, – здригнувся есток, а на чолі в Коса виступили дрібні крапельки поту.

– Гаразд, вистачить цього разу, – змилостивилися ми з Єдинорогом, і навіть Уламок не зміркував, що все стало з ніг на голову, і Бесіда перетворилася мало не на іспит для Коса й Заррахіда.

– Ось на постої повішу я збрую на стінку, – владно кинув я, закріплюючи успіх, – там і повчишся. Либонь, придасться…

Кос непевно кивнув.

– …На кого це ти під час Бесіди відволікався? – похмуро запитав Дзю, коли ми знову виїхали на тракт. – І взагалі, Єдинороже – у тебе що, другий клинок виріс?!

«Сказати йому, Чене?»

«Скажи, – погодився я. – Однаково ж доведеться, рано чи пізно.»

– На Чена.

– На цього косорукого Придатка?! – Дзю був страшенно подивований.

– Справді, косорукий, – пробурчав із-за пояса Сай. – І взагалі, ви тут всі Грозовим Клинком пришиблені. Мене б тому Придатку, що з естоком, у другу руку – і ми б із Заррахідом вам усім…

– А тебе, Вилорогий, ніхто не запитує, – перебив його Дзютте. – У другу руку його… Твоє місце – сам знаєш де! Я б тобі цього місця цілу купу наклав – та, на жаль, не вмію…

…І був день, і був вечір, і був черговий караван-сарай, як дві краплі води схожий на перший; і були ми, що під’їхали до нього й прив’язали коней у конов’язі.

Перший у харчевню, з якої чулися запахи, здатні підняти мертвого з могили, увійшов Кос. Він із порога неспішно оглянув присутніх, почекав, доки до нього підбіг господар із хитрючою довгоносою фізіономією, і тоді проголосив з панською лінькуватістю:

– Вечерю на двох!.. І келію найкращу!

Після цього Кос злегка посторонився, і ввійшов я. Очі господаря широко розкрилися й полізли навіть не на лоба, а кудись до відстовбурчених вух, через що ніс витягнувся ще на лікоть, немов бажаючи обнюхати мене з голови до ніг.

Схоже, господар і справді вирішив, що я весь залізний.

А подорожан у харчевні виявилося всього двоє: літній селянин, що вечеряв за столиком у кутку, – його двозубий спис у півтора зрости був притулений до стіни, і висушена часом старенька зі зморшкуватим крихітним личком, яке на вигляд й за кольором нагадувало перетриманий у коморі урюк. Щоправда, в цієї урючини з моєю появою гостро зблиснули несподівано уважні й цікаві очі. Зблиснули – і погасли. Немов попелом затягнулися.

Поруч із окатою бабцею стояло щось завдовжки майже як спис селянина, але розширене з обох кінців і акуратно замотане в ганчір’я.

Що це була за зброя й чи зброя взагалі – цього я так і не зміг вгадати.

Ми з ан-Таньєю сіли за сусідній зі старенькою стіл, який видався нам найзручнішим. Чому – не знаю. Інші столи з виду були точнісінько такі самі.

Доки господар, побігши на кухню, поспішно збирав нам вечерю, бабця нишком розглядала нас із неослабною цікавістю. Ще б пак! Певно, у