Шлях меча - Генрі Лайон Олді
Сая Другого я встромив у дерев’яну панель стіни і там і залишив.
…У харчевні за довгими, міцно збитими столами вже сиділи кілька подорожан. Схоже, всі вони зранку встигли не лише поснідати, але й добряче прикластися до напою, значно міцнішого, ніж джерельна вода. Тому розмовляли вони доволі голосно, перебиваючи один одного, і кожен слухав в основному сам себе.
Я не дуже люблю підслуховувати чужі розмови, але цього разу я зупинився на верхній сходинці, невидимий знизу, і прислухався, зацікавившись темою розмови.
Темою розмови був я.
– …та брешеш ти все! – гуркотів унизу чийсь бас, злегка надтріснутий, як зіпсований глечик.
– А ось і не брешу! – обурювався його співрозмовник, мало не переходячи на крик. – Те, що Ченові Анкору на турнірі руку відрубали, всі знають?! Відрубали чи не відрубали?!
– Так, відрубали, – підтвердили одразу два або три голоси. – По лікоть. Або по плече. Або ще далі.
Я криво усміхнувся й поклав руку аль-Мутанаббі на руків’я Єдинорога, щоб він теж послухав. І здригнувся. Зверху мені не було видно збройового кутка, де стояла зброя базік, зате тепер я почув іще одну розмову.
Звитяжці в кутку говорили про те ж.
Я знову усміхнувся, настроївся на людські голоси – але руки з меча не зняв.
Про всяк випадок.
– А те, що у Вищого Чена тепер знову дві руки – це знаєте?! – продовжив верескливий.
– Та, казали люди… – непевно відповів бас, відверто збентежений натиском. – Мало що кажуть у Кабірі… ось іще казали, що ночами по майдану Облетілих Квітів ракшас-людожер ходить і нікого не жере, лише зітхає…
– А звідки тоді відомо, що людожер? – зацікавився хтось.
– Та у нього з рота нога людська стирчить! Він її виплюнути не може і проковтнути всю теж не може. Тому й зітхає, а вона пальцями ворушить…
– Хто?
– Так нога ж! Боса вона…
– Сам ти ракшас! – верескливий мало не захлинувся з люті. – Я тобі про Чена, а ти мені про ногу! Кажу вам, сам бачив: обидві руки на місці, і одна – залізна! І пальцями ворушить!..
– Нога?
– Рука!
– І я бачив… – ще один голос підтримав було верескливого, але той негайно перервав мовця – певно, побоюючись чергової зміни теми розмови.
– Але це ще не все! Хто Ченові руку залізну кував? Коблан Залізнолапий, ось хто!
– Так, Коблан, – проскрипів старечий фальцет. – І що з того?
– А те, що й Чен Анкор тепер Залізнолапим став! Насправді! І рука ця не просто так бовтається, як язик у декого – Чен нею, як живою, вправляється!
– Бреши більше!
– Творцем клянуся – сам бачив! Але не це головне… Іду я позавчора перед самим від’їздом повз квартал Су-інґра, дивлюся – іде Чен, і весь залізний! Весь! Повністю!..
«Бреше, – подумав я. – Не міг він мене бачити. Не був я біля кварталу Су-інґра… А, яка різниця – він бачив чи хтось інший!.. людям роти не стулиш. Хіба ногу йому туди сунути, як тому ракшасові…»
– Та невже?!
– Так! Залізний! Певно, Коблан, коли руку йому нову приклепував, трохи промахнувся молотом – ото й довелося плече залізне майструвати, а доки плече робив – ще чого пом’яв…
– Казки все це! Базікаєте казна-що!..
– А ось Саїд руку залізну теж бачив! Ти ж бачив, Саїде?
– Та бачив…
– Ось! А там, де рука – там і решту…
– Решту – це цікаво, – прогудів бас із відвертою заздрістю. – Якщо воно залізне, оте решту, а ще краще сталеве, цікаво… жінки, мабуть, з глузду їдуть…
Ми з Єдинорогом уже ледь стримувалися, щоб не розреготатись. Цікаві чутки, виявляється, гуляють по Кабіру й за його стінами!
– А голова в Чена яка – теж залізна? – поцікавився невидимий старий.
– Зверху тільки. А обличчя звичайне. З м’яса.
– Що ж це виходить – Коблан тепер залізних людей плодити буде?
– Хто його знає… може, й буде. Коли що, приміром, відітнуть…
«Гаразд, досить підслухувати. Їсти хочеться! – розсердився я незрозуміло на кого. – Вперед!..»
І я рішуче зійшов униз і сів за стіл неподалік від веселої компанії. Єдинорога я в збройовий куток не поставив – за таємною угодою.
Товстий червонощокий господар з’явився майже одразу. Я замовив сніданок, і за хвилину на столі вже парував аш-кебаб, загорнений у мариноване листя дикого винограду, біліла в піалі часникова підлива, лежала стопка жовтих коржів – і я жадібно накинувся на їжу, зрідка поглядаючи на голосних сперечальників.
Перегодом верескливий пліткар – довготелесий і смаглявий здоровань із несподівано дрібними рисами невиразного обличчя – звернув на мене увагу.
Його глибоко посаджені очі зупинилися на мені раз, удруге – і раптом він уп’явся на мою праву руку, не донісши до рота піалу з вином. Я буквально чув, як гарячково тріскочуть його
