Українська література » Фентезі » Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Читаємо онлайн Шлях меча - Генрі Лайон Олді
class="book">Чен перекидає мене в ліву руку, й кілька гарячих крапель зриваються з мого клинка. Придаток із останнім Саєм уже встиг наблизитися до нас, і Сай Третій стрімко кидається в обличчя Ченові. Я не рухаюся. Я вже виконав своє нове призначення, і тепер Ченова черга власним тілом відчути, що це означає – обірвати чуже життя.

І Чен закриває обличчя правою рукою. Метал брязкає об метал, стискаються пальці латної рукавиці, ловлячи крикливого Сая – і Чен, немов суху гілку, ламає вузький гранований клинок. Відтак кольчужний кулак із затиснутим у ньому шматком Сая б’є кутастого Придатка в скроню.

Чутно тупий хрускіт і звук падіння тіла.

Чен довго й байдуже дивиться перед собою, а потім із розмаху жбурляє останки Сая Третього на труп його Придатка.

– Будьте ви прокляті! – кричить Чен, невідь кого маючи на увазі: братів Саїв, Шото, Но-дачі, їхніх Придатків, долю, Шулму…

Чи всіх одразу.

Я роззирався.

«Шулма прийшла в Кабір, – думаю я. – Клянуся Муніром і Масудом, Тьмяними й Звитяжцями, клянуся рукою аль-Мутанаббі…»

Я – це Шулма.

7

…Друдл заледве обперся на лівий лікоть – права рука безсилим батогом тягнулася вздовж тіла, і рукав халата був важкий і липкий від крові – і повільно повернув голову.

Одне блазневе око дивилося на Чена, інше вже затягла глянцевий блискучий набряк, і здавалося, що Друдл підморгує, кривлячи обличчя у звичній блазнівській гримасі.

– Боляче… – прошептав Друдл, майже не рухаючи губами. – Ой, як боляче… дуже. Ой…

Чен нахилився й дбайливо підняв із бруківки Дзютте. Я хитнувся вістрям уперед і промовчав. Мені було нічого сказати Уламкові.

«Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати…»

Так, Дзю, можеш. Сам бачив.

– Правильно… – Друдл говорив усе повільніше й тихіше. – Візьми його. Тепер – ти – блазень… Кабіра… Єдиний. Нехай сміються… нехай… це краще, ніж убивати… Дурню-Друдле, подивись… уривається твій блиск… ми ж бо, Чене в Рукавиці!.. ще зустрінемось колись… ой, як пече!..

Більше він не рухався.

Кілька теплих і солоних крапель упали на моє руків’я.

Ні, не кров.

Сльози.

А потім Чен відвернувся від непорушного Друдла, і очі Чена Анкора були сухіші й страшніші від пісків Кулхана. Він сунув Дзютте за пояс, поруч із моїми піхвами, і тримаючи мене в лівій руці, пішов геть із провулку.

Біля стіни він зупинився, нагнувся й залізною рукою, до тильної сторони якої прилипло волосся й клаптик зірваної шкіри, підняв із землі Сая Другого.

Я мовчав.

Я б зробив те ж саме.

І так, із Саєм у правій руці й зі мною в лівій, Чен Анкор, Чен у Рукавиці, повернувся в дім.

Постскриптум

Брязкіт зброї, і так ледь чутний на відстані, не розбудив гостей, що спали в Коблановому домі. А навіть якби й розбудив – хіба мало Бесід трапляється в Кабірі хоч удень, хоч уночі…

Просто Фальґримові Білявому дуже захотілося пити. А по воду довелося вийти з кімнати, у темряві спускатися вниз, довго шукати глечик на неприбраному після вчорашньої пиятики столі, потім відводити душу з приводу відсутності в глечику – як і в суліях – хоч якоїсь вологи…

Коли з’ясувалося, що ніхто в домі вже не спить і навіть навпаки – наспіх одягнувшись, усі юрбляться у дверях і лають Білявого на чому світ стоїть – Фальґрим довго дивувався, в’яло відмахувався від наскоків сердитого спросоння Діомеда.

За що? Вірніше – чому?! І йшов він тихо, й зі сходів падав усього двічі, й по стінах лупив не зо зла, а для орієнтації; а що лаявся – та ж упівголоса і з поважної причини, коли проклятущий стіл несподівано гепнувся йому просто йому на ногу, а нога ж боса…

У суцільному гаморі – а дивувався Фальґрим анітрохи не тихіше, ніж поводився до того – якось не одразу звернули увагу на Коса ан-Танью, який, зберігаючи спокій, перший завважив відсутність Чена Анкора й блазня Друдла, а також відсутність їхньої зброї в збройовому кутку.

Зате коли звернули… було вже пізно.

…Усі квапливо розступилися, немов підкоряючись нечутному наказу, і здивовано забряжчала зброя, коли ввійшов Чен Анкор. Він, не затримуючись, обвів усіх важким поглядом, тоді підійшов до перекинутого стола й ретельно витер свій меч об скатертину.

На тканині залишилися іржаво-червоні смуги.

– Там… – глухо кивнув Чен і кудись у бік лівого крила дому змахнув правою рукою, у якій був затиснутий вузький кинджал із вишукано вигнутою хрестовиною. – Там, у провулку… Коблане, захопи смолоскипа… темно в Кабірі… темно!..

І залізний кулак стиснувся ще дужче, ніби вузький кинджал міг вирватися й утекти, або отрутною змією кинутися на кого-небудь.

Усі побігли на вулицю, машинально похапавши з кутка свою зброю, і ніхто спершу навіть не встиг здивуватися тому, що

Відгуки про книгу Шлях меча - Генрі Лайон Олді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: