Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Їхали ми не надто швидко – шлях попереду був неблизький і не на один день – але й ніде особливо не затримуючись. По дорозі ми мовчали – мені досі було соромно за свій учорашній спалах, а Кос завжди був не надто балакучий.

Я потроху звикав до ваги лат, які спочатку трохи сковували рухи, раз-по-раз повертаючись думками до нічної Бесіди… ні, до нічної сутички, у якій загинув Друдл.

І не лише він.

Так, інших убив я. Я і Єдиноріг. Він-Я. Або Я-Він. Ми. І як не грай словами, це було страшно. Страшніше, ніж відрубана рука й червона кров на зеленій траві. Адже то була моя рука, моя кров…

А це – чужа.

Але пролита мною.

Страшна була навіть не сама смерть. Страшна була та легкість, із якою я перетворив живе на неживе. Ой, як просто це виявилося!.. страшенно просто. І тепер я боявся сам себе.

Як і Єдиноріг.

Виявляється, звикнутися з думкою про можливість убивства зовсім неважко. Ти просто знімаєш із себе ваготу постійного контролю – немов лати зняв, потім ти всього лише продовжуєш початий рух, не зупиняючись… і ось уже клинок з убивчою точністю намацує живе серце, тріпотливе серце – і входить у нього.

Ото й усе.

І ти відчуваєш це, бо ти – це меч, а меч – це ти. Бо таким самим надтріснутим стогоном віддається десь глибоко всередині передсмертний брязкіт клинка, що зламався. Бо він теж живий – тепер я знаю це.

Але я знаю й інше. Я знаю, що означає слово «Ворог». Є в нашому світі таке підступне слово, і пишеться воно з великої літери у всіх мовах. Ти б мене зрозумів, смішний і грізний блазню Друдле… Так, ти б мене зрозумів. Ворог – це… це Ворог. І якщо ти не вб’єш його – він уб’є тебе. Або твого друга. Або чужого друга. Або вб’є твій меч. Або меч уб’є його…

Але, вбиваючи ворога, ти водночас убиваєш чийогось друга.

Я мимоволі скосив очі на руків’я Сая Другого, що визирало з-за мого пояса. Сай мовчав. Принаймні мені хотілося б, щоб він мовчав. Потім я поклав залізну долоню на руків’я Єдинорога. Він теж мовчав, думаючи про своє, і я не зважився його відволікати.

Схоже, Єдиноріг, як і я, не повністю отямився після вчорашнього… о Боже, які прості істини спізнаємо ми іноді, і як важко звикати до життя, у якому є місце для ось таких простих істин!..

…Пополудні ми влаштували короткий привал. Кос мовчки допоміг мені вибратися з лат, і я зумів трохи розім’ятися. З незвички тіло ломило, і завтра це напевно дасть про себе знати, але я вже розумів: звикну. Коли я дитиною вперше взяв у руки Єдинорога, він теж здався мені несусвітньо довгим і важким. А цей залізний одяг – не меч. Ним не користуватися треба, а всього лише вдягати. Предки ж одягали – і не скаржилися. Чи, може, скаржилися – та однаково носили. Часи такі були… як наші часи.

Гаразд, досить про це. Попереду ще стільки всього… Чого – всього? Хтозна… Поживемо – побачимо.

Якщо доживемо.

Ось із такими веселими думками ми нашвидкоруч перекусили холодним м’ясом із просяними коржами, запиваючи їжу кислим вином із бурдюка. Потім, за півгодини, я знову надів лати аль-Мутанаббі й сів на коня, який здивовано глянув на мене.

Свиснув батіг, кінь ощирив жовті зуби в підозрілій усмішці – і ми поїхали далі.

Розмірно погойдуючись у сідлі, я думав про те, що якби взявся розповідати комусь про перший день нашого шляху в Мейлань, то не зміг би повідомити нічого цікавого. Так, виїхали з Кабіра… так, привал… далі ось їдемо… Усе. Як же це, одначе, чудово – коли з тобою нічого не трапляється! А дні, багаті на події (і ночі теж!) нехай ідуть під хвіст Вухатого Демона У!..

Надвечір ми дісталися до караван-сараю, одного з багатьох на Фаррському тракті. Ось дні за чотири, коли ми звернемо на північний схід від Хаффи, – тоді з нічлігом, кажуть, буде сутужніше – та й то не набагато.

Я подумки подякував усталеній впорядкованості емірату, і ми з Косом мовчки погодилися з тим, що заночуємо тут, і це було розумно.

Уранці я прокинувся раніше від Коса, чого ніколи не траплялося, доки він був моїм дворецьким. Тепер же ан-Танья справедливо вирішив, що як вільна людина він може відсипатися, скільки захоче, і хропти на всю виділену нам келію. Була спокуса потихеньку вшитися від нього, доки він спить, але я дуже сумнівався в успішності цього.

Однаково наздожене, рано чи пізно. Я ж бо знав свого колишнього дворецького.

Чесно кажучи, я й сам трохи охолов і не дуже й прагнув відскіпатися від ан-Таньї. Та й лати з його допомогою знімати і вдягати значно легше…

Проте цього разу я вирішив обійтися без лат і одягся швидко й безшумно – права рука діяла цілком нормально, і я вже починав сприймати її як звичну частину свого тіла, що навіть трохи лякало. Відтак причепив до пояса піхви з