Українська література » Фентезі » Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Читаємо онлайн Шлях меча - Генрі Лайон Олді
азартними сплесками Дзютте, і все виходило саме собою – хоча в каноні нічого подібного й близько не було.

Схоже, усе гаразд. Ні, не те щоб узагалі гаразд – воду з цієї криниці можна ще черпати й черпати, добратися до дна, пробити його й черпати знову – але для першого разу все складалося доволі непогано. А про те, що на мені лати, я взагалі геть-чисто встиг забути…

Закінчивши, я глянув туди, де весь цей час сидів Кос – і виявив, що ан-Таньї під дувалом нема. Утім, як одразу з’ясувалося, його не було лише під дувалом. А у всіх інших місцях двору Кос був присутній – причому, здається, у всіх місцях одразу. Ан-Танья творив щось неймовірне, ставши дивовижно схожим на мого дідуся – аж заздрісно було, наскільки спритно, хоча й не зовсім звично для мого ока, він орудував майже нерозрізненим через швидкість й убогого освітлення естоком!

За мить я помітив, що в другій Косовій руці зі свистом крутиться Сай Другий. Залишалося лише дивуватися, як швидко наші колишні дворецькі зуміли знайти спільну мову з цим неприємним трирогим нахабою!..

А потім Кос закінчив свою неймовірну імпровізацію, крутнув наостанок Сая, який аж писнув від задоволення – і опинився навпроти мене з двома клинками в руках. Я глянув на ан-Танью, зробивши надзвичайно серйозним вираз обличчя, і ми напрочуд церемонно поклонилися один одному.

Поклонилися, випрямилися і… застигли. Бо я – Єдиноріг-Я або Я-Єдиноріг?.. не важливо! – бо ми бачили, розуміли, відчували – зараз рухатися не можна. Ото ми й стояли, а миті розтягувалися, зливалися, їх уже не можна було відрізнити одну від одної – і ніхто не зміг би визначити, коли саме моя передня нога поповзла ледь убік, і злегка змінився нахил Дан Ґ’єна, а Дзютте так само трішечки піднявся догори…

Ми не усвідомлювали цього. Просто Я-Єдиноріг-Дзютте ледь-ледь змінився – і у відповідь, уловивши це, почав мінятися Кос-Заррахід-Сай, але забарився, і тоді ми зрозуміли-побачили-відчули, що тепер – можна.

Можна.

Заради Вухатого демона У, як же це було чудово! Не було ворога, не було в’їдливого Дзютте й противного Сая, не було люті, і ненависті не було – була Бесіда, Бесіда Людей і Звитяжців, і всі в ній були рівні, і думати було ніколи, ненавидіти ніколи, і лише десь на самому краєчку свідомості пульсувало здивоване замилування…

Ось як це було.

А слова – це така безглузда річ… безглузда, але, на жаль, необхідна.

6

– Дивлюсь я на вас, молоді панове, і давно вже, мушу завважити, дивлюся, давно-давно й пильно-пильно дивлюся і… а про що це я? А, так… – дивлюсь я на вас, молоді панове, і аж серце радіє…

Ясна річ, це була невгамовна Матінка Ци! Я зупинився на середині удару, відсапуючись, і подумки ще раз обізвав її «старою цікавою урючиною». Навіть якщо це й було неввічливо. А підглядати за людьми по ночах (та хоч би й удень!) – чемно?! І звідки вона взялася на нашу голову?

Тим часом Матінка Ци підійшла ближче. У руках у неї був усе той же дивний предмет, який ми завважили в харчевні, й далі акуратно замотаний у ганчір’я.

– Скільки на білому світі живу, – продовжувала бубоніти вона, – зроду такої вишуканої Бесіди не бачила! Навіть самій запраглося молодість згадати, кості старі розімнути! Чи не захотів би хто з молодих панів потішити стареньку, почати Бесіду любо?.. а то безсоння геть замучило…

Ми з Косом перезирнулися. Було зрозуміло, що просто так бабця від нас не відв’яжеться. Та й узагалі – відмовляти жінці, яка пропонує Бесіду… ніяково якось.

Кос ледь помітно кивнув і виступив уперед.

– Чого ж? – проникливо сказав ан-Танья, схиляючи голову. – Я з величезним задоволенням почну Бесіду з вами, Матінка Ци.

– Ото спасибі, молодий пане, – миттю заметушилася бабця, – ото вже спасибі велике, величезне спасибі, ви тільки почекайте хвилиночку, я зараз…

І взялася з неабиякою моторністю розмотувати ганчір’я, під яким ховався її загадковий Звитяжець.

Він являвся перед наші очі по частинах. Одне було безсумнівне – довге ратище, зростом із Матінку Ци. Зате все інше… Спершу від ганчір’я очистилося лопатовидне лезо з округленими краями – і я одразу згадав дитячі казки про піщану відьму-алмасти, що полюбляла на таких ось лопатах саджати в тандир неслухняних хлопчиків Косиків. Так би мовити, для запікання в чуреках. На іншому кінці ратища виявився півмісяць із рогами догори. А довершували все це численні дзвіночки-бубонці, китиці й стрічечки, прикріплені до цього дива з усіх боків.

Це була не зброя, а радше споруда. Посох, сокира, алебарда, рогатина, двозубець і ритуальний символ одночасно. Я криво усміхнувся й відчув дивне тремтіння Єдинорога.

«Хто це?» – запитав я, погладжуючи сталевими пальцями руків’я свого меча.

– Це Чань-бо, – замість Єдинорога відповів Дзютте. – Краще зайвий раз не висовуватися…

І мало не сам поліз до мене за пояс, але позаду, за спину, а я, не знаю вже навіщо, постарався триматися до загадкового посоха обличчям.

«Це Чань-бо, Чене», – тихо сказав-подумав Єдиноріг.

«Хто-хто?»

Єдиноріг повторив моє запитання вголос – певно, для Уламка. Навіщо він це зробив – я не зрозумів, та й не дуже прагнув зрозуміти.

– Слухай, Єдинороже, – образливо скреготнув із-за

Відгуки про книгу Шлях меча - Генрі Лайон Олді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: