Шлях меча - Генрі Лайон Олді

У роду Анкорів було дві головні галузі – Анкори Вейські й Анкор-Куни, жителі півдня й жителі півночі, але за віки змішаних шлюбів ці галузі зрослися майже намертво. Мій дід Лю – як і я – мав вигляд чистокровного мешканця півдня: невисокий, стрункий, жилавий, із буйною, та легкою відхідливою вдачею і здатністю моментально спалахувати з будь-якого приводу й без приводу. У його старшого сина й мого батька, спокійного й неквапного Янґа, волею долі проявилися в основному північні риси: потужна статура й урівноважена вдача, ледача грація великого звіра й уміння непомітно уникати будь-яких зіткнень. Утім, батько в останні роки життя з Єдинорогом у руках вигравав у діда, озброєного Великим Да, одну Бесіду з двох.

Це було чимало. Це було навіть забагато. Могутній Янґ із легким Єдинорогом і маленький Лю з величезним Да-дао. На їхні Бесіди сходився подивитись мало не весь Кабір.

Мій батько загинув, коли мені було сімнадцять років. Загинув безглуздо: ошалілий кінь понісся по краю обриву, випадковий осип і… і все. Дід пережив його на вісім років і тихо вмер у своїй постелі п’ять років тому. Але Єдинорога дідусь Лю відтоді жодного разу не торкався, віддавши його в моє безроздільне користування (до того я брав Єдинорога лише під час навчання – вірніше, мені його давали – а так я носив такий самий прямий меч Дан Ґ’єн, але трішки гіршої проковки). Дід забрав мій перший меч собі, віддавши Великого Да своєму небожові, який минулого літа виїхав із ним у Мейлань – і хай буде проклята чорна лихоманка, яка за тиждень звела в могилу вічномолодого Лю Анкора!

У нашій родині існував один переказ – про те, як наш божественний предок Хен у час великої посухи врятував першу виноградну лозу бога виноробства Юя, і як подяку одержав від божества барило вина й дар п’яного меча. Яким чином Хен рятував цю лозу й чим він її поливав і вдобрював – про це Анкори воліли не розповідати стороннім, щоб уникнути марних балачок. Але далі в переказі мовилося, що предок Хен, не надто довіряючи лукавому богу, спершу відпив із барила один-два ковтки й одразу після цього взяв у руки п’яний меч. Але погода була спекотна, і зіпрілий Хен незабаром випив цілу піалу, тоді перелив частину барила в жбан і осушив його єдиним ковтком (а вміли пити предки!), а невдовзі в барилі вже було видно дно.

Відтоді й поділяються майстри «п’яного меча» на «п’яниць одного ковтка», «п’яниць із піалою», «п’яниць із жбаном» і «п’яниць із барилом».

Мій дід Лю був великий майстер «барила» – і коли він метався по турнірному майданчику з «п’яним у дим» мечем у руці, встигаючи впасти обличчям вперед – плазом! – і миттєво перейти до «Фенікса, що злітає в грозове небо», на це варто було подивитися.

Але так само варто було подивитися й на його сина Янґа, чий «Фенікс» був удвічі важчий, і перш ніж злетіти в «грозове небо», він «розправляв крила», потім «бив дзьобом на чотири сторони світу» і лише тоді…

Властиво, злітати найчастіше вже не доводилося, оскільки у Бесідників, які втрапляли під дзьоб могутнього фенікса Янґа, виникали великі неприємності.

Ось такі справи… Просто синові й онукові Чену Анкору, який вдягнув лати аль-Мутанаббі, довелося стати менше схожим на свого діда й більше – на батька. Добре, запам’ятаємо – у латах мені більше жбана не випити.

А не дуже й хотілося… я ж не божественний предок Хен, мені лозу не поливати.

4

…Ми завмерли, і якийсь час я стояв, не рухаючись і прислухаючись до самого себе. Подих збився лише трішечки і майже одразу відновився, вага лат не відчувалося зовсім, немов вони стали другою шкірою й приросли до тіла; саме тіло від ніг до кінчика клинка Єдинорога було легке і слухняне.

– То що? – кинув я у морок на ім’я Кос. – Як?

– Нічого, – відповіла темрява. – Пристойно.

У вустах ан-Таньї – тим паче нового, незалежного ан-Таньї – це було неабиякою похвалою. Втім, я міг і не цікавитися його думкою. Я й сам знав, що пристойно.

Ми знали. Я-Єдиноріг.

Настала черга Дзютте. Я акуратно й дбайливо опустив збудженого Дан Ґ’єна в піхви й вийняв із-за пояса підозріло тихого блазня.

І знову закружляв по двору, помахуючи Дзютте в повітрі, звикаючи до його балансу й рельєфу руків’я. Праву, залізну руку я навмисно тримав подалі від Єдинорога – мені хотілося ближче познайомитися з блазнем-Звитяжцем без посередництва мого меча.

Працюючи Єдинорогом, я зазвичай тримав пальці лівої руки зібраними в незамкнуте кільце, тобто стискаючи уявну піалу, або стуляв прямі вказівний і безіменний, зібравши інші пальці до центру долоні – через що долоня починала скидатися на меч.

Так, тримаючи Дзю в лівій, я зможу одночасно «взяти піалу»… це добре. Це звично. Хоча тепер уже й не дуже потрібно. Їдемо далі… баланс, начебто, упіймав… цікава річ – Уламок більше ніж удвічі коротший від Єдинорога, а важить, вважай, стільки ж! Колоти ним марно – він тупий; рубати теж нерозумно – хіба по голові комусь поцілиш…

Що ж це виходить, блазню? Виявляється, ти для нападу зовсім непристосований?! І переучуй тебе або не переучуй – ти однаково для вбивства не вельми придатний? Усі Звитяжці можуть у принципі перевчитися й убивати людей, та не хочуть, – а ти навіть якщо й захочеш, однаково не зможеш!

Ось і Друдл, нехай і з Дитячим Учителем у руці – хотів, та не зміг… а