Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд
Це все, що я знаю. Не маю навіть уявлення, звідки вони, ці сестри.
Просто, коли народжується людина з даром, до нього рано чи пізно приходять сестри.
— Що буде, якщо я відмовлюся йти з ними. Я помру?
— Якщо ти не навчишся керувати своїм даром, біль в голові вб'є тебе.
Більше мені нічого не відомо.
— Тобто без них мені не обійтися?
Шота знизала плечима:
— Не знаю. Але якщо ти не оволодієш своїм даром, то не зможеш вибратися з пастки і замкнути завісу. Та й вижити, якщо вже на то пішло: головні болі вб'ють тебе.
— Тобто ти хочеш сказати, що я повинен піти з ними?
— Ні. Я сказала лише, що ти повинен опанувати своїм даром. Можливо, для цього є й інший шлях.
— Який?
— Не знаю, Річард. Я навіть не знаю, чи існує він взагалі. Пробач, але я нічим не можу тобі допомогти. Я просто не знаю. Тільки дурень буде давати поради щодо тих речей, в яких не розбирається.
— Шота, — благально сказав Річард. — Я наче в тумані. Я нічого не розумію. Сестри, дар, Володар… Невже тобі більше нічого мені сказати?
— Я сказала тобі все, що знаю. Я в такому ж тумані, як і ти. Навіть гіршому.
Ти хоча б маєш можливість вплинути на події. Я — ні. — Очі її знову зрадницьки заблищали. — Я боюсь. З тих пір як я вперше почула про смерть Рала, я не можу заснути. Мені здається, я вже відчуваю на собі погляд мертвих очей Володаря. Якби я знала що-небудь ще, я б обов'язково сказала. Але мені нічого не відомо про Підземний світ. Та й ніхто з живучих жодного разу не стикався з ним лицем до лиця. Річард опустив голову.
— Шота, — прошепотів він, — я навіть не знаю, з чого почати. Мені страшно. Мені дуже страшно. Вона кивнула:
— Так само, як і мені. — Вона простягла руку й торкнулася його обличчя. — Прощай, Річард Рал. І не намагайся боротися з тим, що всередині тебе. Краще використай це. — Шота повернулася до Келен. — Я не знаю, чи зумієш ти йому допомогти, але впевнена, що, якщо в тебе буде така можливість, ти постараєшся.
Келен кивнула:
— Не сумнівайся. Бажаю тобі повернути своє житло.
— Спасибі, — відьма посміхнулася, — Мати-сповідниця.
Шота повернулася і попрямувала до дверей. Її невагоме плаття злегка майоріло. Вона штовхнула двері, і зовні блиснули два жовті вогники очей Самюеля. На порозі Шота зупинилася:
— Якщо ти замкнеш завісу, Річард, я на все життя я буду твоєю боржницею.
— Спасибі, Шота.
— Але знай: якщо у вас з Келен народиться дитина, то вона буде хлопчиком. І сповідником. Ні в тебе, ні в неї не вистачить сил убити його, хоча ви і будете знати про наслідки. — Вона помовчала. — Моя мати жила в темні часи. — Голос її став крижаним. — У мене ж сила є, і я нею скористаюся. Даю вам слово. І зрозумійте — в цьому немає нічого особистого.
Двері рипнули і закрилися. У будинку духів раптово стало дуже тихо. І дуже порожньо.
Келен спробувала скинути з себе заціпеніння. Вона подивилася на свої руки.
Вони тремтіли. Їй хотілося, щоб Річард обняв її, але він цього не зробив. Він мовчки дивився на двері. Обличчя його було білим, як сніг.
— Не можу повірити, — прошепотів він. — Як таке могло статися? Чи це мені тільки сниться?
Келен відчула слабкість в колінах.
— Річард, що ми тепер будемо робити?
Він повернувся до неї. Погляд у нього був відсутній. По щоках текли сльози.
— Це просто сон… Кошмарний сон…
— Якщо це сон, то він сниться нам обом. Що нам тепер робити, Річард?
— Чому всі питають мене? Чому мене? Чому вам здається, що я все знаю?
Келен немов всохла. Розум відмовлявся їй служити. Вона марно намагалася зібрати докупи думки.
— Тому що ти — Річард. Тому що ти — Шукач.
— Я нічого не знаю ні про Підземний світ, ні про Володаря. Це світ смерті.
— Шота говорила, що ніхто з живучих не знає.
Але Річард, здавалося, вже впорався з потрясінням. Він грубо схопив її за плечі.
— Отже, запитаємо у мертвих!
— Що?
— Духи предків. Ми можемо поговорити з ними. Я буду просити про раду і задам духам пару запитань. Вони повинні мені відповісти. І може, вони підкажуть, як можна замкнути завісу. А заодно — як позбутися головного болю і навчитися управляти даром. — Він потягнув її за руку. — Пішли.
Келен відчула полегшення і насилу стримала посмішку. Без сумніву, Річард справжній Шукач.
Вони швидко йшли селом, а там, де було посвітліше, навіть бігли. Місяць зникав за хмарами, і тоді між будинками була непроглядна темінь. Від крижаного вітру у Келен сльозилися очі.
Площа була яскраво освітлена. З факелами в руках люди тулилися один до одного, оточені кільцем мисливців. Вони ще не знали, що відьма пішла. Коли підійшли Келен з Річардом, всі мовчки втупилися в них. Мисливці розступилися, пропустивши їх туди, де стояв Птахолов і інші старійшини. Недалеко від них Келен побачила Чандалена.
— Вам більше нічого не загрожує! — Крикнула вона. — Відьма пішла!
Пролунало дружне зітхання полегшення. Чандален люто вдарив списом об землю:
— Ви знову принесли лихо! Не звертаючи на нього уваги, Річард попросив Келен перекладати і звернувся до Птахолова:
— Поважний вождь, відьма приходила не для того, щоб заподіяти вам зло. Вона хотіла попередити мене про велику небезпеку.
— Це
