Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Не буває добрих історій, які не торкаються правди, — сказав я, повторивши те, що колись казав мій батько, головно для того, щоб заповнити тишу. Говорити з кимось знову було дивно; дивно, але приємно. — Тут, гадаю, не менше правди, ніж у будь-чому іншому. Це кепсько, світові б не завадило трохи менше правди й трохи більше… — Я поступово затих, не знаючи, чого мені хочеться більше. Опустив погляд на руки і зрозумів, що волів би, щоб вони були чистішими.

Він підсунув півгріш до мене. Я взяв його, і він усміхнувся. Його груба рука легко, мов пташка, опустилася мені на плече.

— Щодня, крім жалобка. Десь близько шостого дзвону.

Я почимчикував геть, а тоді зупинився.

— Вона правдива? Тобто історія. — Я невиразно змахнув рукою. — Та її частина, яку ви розповіли сьогодні?

— Усі історії правдиві, — відповів Скарпі. — Але ця відбулася насправді, якщо ти маєш на увазі це. — Він ще раз повільно надпив, а тоді знов усміхнувся; його ясні очі затанцювали. — Більш-менш. Щоб розповісти історію як годиться, треба бути трішки брехуном. Надмір правди створює плутанину у фактах. Надто багато чесності — і твої слова видаються нещирими.

— Мій батько казав так само, — щойно я згадав його, у мені здійнялася дивна мішанина почуттів. Лише помітивши, як за мною стежать очі Скарпі, я усвідомив, що збентежено задкую до виходу. Я зупинився і змусив себе повернутись та вийти за двері. — Буду тут, якщо зможу.

Його голос пролунав у мене за спиною, і я почув у ньому усмішку.

— Я знаю.

Розділ двадцять сьомий

Полуда з очей

Я пішов із корчми усміхнений, не усвідомлюючи, що й досі перебуваю в Доках і в небезпеці. Мені було легко на душі від усвідомлення того, що мені невдовзі випаде нагода послухати ще одну історію. Я вже давно не очікував нічого зі значним інтересом. Я повернувся до свого рогу вулиці й змарнував наступні три години за жебракуванням, не здобувши за свої труди навіть тоненького шима. Навіть це не зіпсувало мого настрою. Завтра жалобок, але післязавтра будуть історії!

Проте, сидячи там, я відчув, як мене охоплює якесь незрозуміле занепокоєння. Моє щастя, що приходило до мене надто рідко, почало затьмарювати таке відчуття, ніби я про щось забуваю. Я спробував не звертати на нього уваги, але воно залишалося зі мною весь день і навіть наступного дня, наче комар, якого я й побачити не міг, а прибити — тим паче. Наприкінці дня я вже не сумнівався, що про щось забув. Це було пов’язано з історією, яку розповів Скарпі.

Вам, без сумніву, легко це зрозуміти — ви ж почули історію в такому вигляді, гарно впорядковану й розказану. Не забувайте, що я майже три роки прожив у Тарбієні, як тварина. Деякі частки мого розуму ще спали, а болючі спогади припадали пилом за дверима забуття. Я вже звик їх уникати, так само, як каліка не переносить ваги на пошкоджену ногу.

Наступного дня мені всміхнулась удача, і я спромігся вкрасти з фургона ззаду вузлик із ганчір’ям і продати його лахмітникові за чотири залізних гроші. Надто голодний, щоб турбуватися про наступний день, я купив товстий кавалок сиру і теплу ковбасу, а тоді ще цілий буханець свіжого хліба й теплий яблучний пиріг. Врешті-решт я ні сіло ні впало пішов до задніх дверей розташованого неподалік шинку та витратив свій останній гріш на кухоль міцного пива.

Я сидів на сходах пекарні навпроти шинку й, насолоджуючись найкращою своєю трапезою за багато місяців, дивився, як люди входять туди й виходять звідти. Невдовзі сутінки змеркнули, стало темно, а мені почало приємно крутитися в голові від пива. Але коли їжа вляглася в мене в шлунку, дошкульне почуття повернулося, сильніше, ніж до цього. Я насупився — мене дратувало те, що щось псує ідеальний у всьому іншому день.

Ніч темнішала, поки шинок на другому боці вулиці не опинився посеред плями світла. Біля входу до шинку з’юрмилося кілька жінок. Вони бурмотіли стишеними голосами та кидали багатозначні погляди на чоловіків, які проходили повз них.

Я допив пиво та вже зібрався перейти вулицю й повернути кухоль, аж тут побачив, що до мене наближається непевне світло смолоскипа. Глянувши вздовж вулиці, я побачив характерний сірий одяг тейлінського священика й вирішив зачекати, доки він пройде. Я був п’яний у жалобок і зовсім недавно здійснив крадіжку, тож здогадувався: що менше я зв’язуватимуся з духовенством, то краще для мене.

Він був у каптурі, а смолоскип, який він ніс, був між нами, тож його обличчя я не бачив. Він наблизився до гурту жінок поблизу, і стишено загуділа розмова. Я почув характерний дзвін монет і відступив далі в тінь дверного прорізу.

Тейлінець повернувся й попрямував назад, туди, звідки прийшов. Я не рухався й далі, не бажаючи привертати його уваги, щоб, бува, не довелося рятуватися втечею, поки мені макітриться в голові. Однак цього разу смолоскип був не між нами. Коли він повернувся в мій бік, я геть не побачив його обличчя — лише темряву під його каптуром, лише тінь.

Він пішов далі своєю дорогою, чи то не знаючи, чи то не переймаючись моєю присутністю. Але я залишився там, де був, не маючи змоги ворухнутись. Образ чоловіка в каптурі з захованим у тіні обличчям розчахнув двері в моїй голові, і з них посипалися спогади. Я згадував чоловіка з порожніми очима й кошмарну посмішку, згадував кров на його мечі. Попела з голосом, схожим на студений вітер: «Це багаття твоїх батьків?»

Не він, а людина за ним. Той тихий, який сидів біля вогню. Чоловік, обличчя якого було сховане в пітьмі. Галіакс. Саме це висіло на краю моєї свідомості наполовину згаданим, відколи я почув історію Скарпі.

Я побіг на дахи й закутався у свою ганчір’яну ковдру. Частки історії та пам’яті повільно складалися докупи. Я почав визнавати перед самим собою неможливі істини. Чандріяни реальні. Галіакс реальний. Якщо історія, яку розповів Скарпі, правдива, то Ланре і Галіакс — одна й та ж особа. Чандріяни вбили моїх батьків, усю мою трупу. Чому?

На поверхню мого розуму спливли інші спогади. Я побачив, як чоловік із чорними очима, Попіл, стає переді мною на коліна. Його обличчя нічого не виражає, голос різкий і холодний. «Чиїсь батьки, — сказав він, — співали дуже поганих пісень».

Вони вбили моїх батьків за