Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Селітос, якому спала полуда з очей, поглянув на друга. Він побачив, як Ланре, мало не збожеволівши зі скорботи, шукав сили, щоб повернути до життя Ліру. З любові до Ліри Ланре шукав знань там, де знання краще не чіпати, і здобув їх жахливою ціною.

Але він не зміг прикликати Ліру назад навіть у всій повноті своєї тяжко здобутої сили. Без неї життя Ланре було лише тягарем, а сила, якої він набув, залягла в його душі розпеченим ножем. Тікаючи від відчаю та муки, Ланре вкоротив собі віку. Вдався до останнього порятунку всіх людей, спробував зникнути за дверима смерті.

Але Лірине кохання вже повертало його з-за останніх дверей; так само й цього разу сила Ланре змусила його повернутися з солодкого забуття. Новоздобута сила грубо повернула його до власного тіла і змусила жити.

Селітос поглянув на Ланре й усе зрозумів. Перед силою його зору це висіло в повітрі темними гобеленами довкола постаті Ланре, яка аж трусилася.

— Я можу тебе вбити, — промовив Селітос, а тоді відвернувся; на обличчі Ланре раптово засяяла надія. — На годину або на день. Але ти б повернувся, тебе б тягнуло назад, як залізо до приваб-каменя. Твоє ім’я палає твоєю силою. Я не можу його загасити — так само, як не можу кинути камінь і збити ним місяць.

Ланре згорбив плечі.

— Я сподівався, — просто сказав він. — Але я знав правду. Я вже не той Ланре, якого ти знав. У мене нове жахливе ім’я. Я — Галіакс, і мене не спинити жодним дверям. Для мене все втрачено — ні Ліри, ні солодкого порятунку вві сні, ні блаженного забуття, навіть божевілля мені недоступне. Сама смерть — відчинені двері для моєї сили. Порятунку немає. Я можу сподіватися лише на забуття після того, як усе зникне й Алеу попадають з неба безіменними, — сказавши ж це, Ланре закрив обличчя руками, і його тіло затрусилося від тихих болісних ридань.

Селітос глянув на землю внизу й відчув, як у ньому зажевріла слабенька надія. З землі внизу здіймалися шість струменів диму. Мір Тарінієль загинув, а шість міст було зруйновано. Але це означало, що не все втрачено. Ще залишалось одне місто…

Попри все, що сталося, Селітос подивився на Ланре з жалем, а коли він заговорив, у його голосі було чути смуток.

— Отже, немає нічого? Жодної надії? — Він поклав одну долоню на руку Ланре. — У житті є насолода. Навіть після всього цього я допоможу тобі її відшукати. Якщо ти спробуєш.

— Ні, — відповів Ланре. Він випростався на весь зріст; за скорботними зморшками було видно, що обличчя він мав королівське. — Немає нічого солодкого. Я засію все сіллю, щоб не виросли гіркі трави.

— Вибач, — промовив Селітос і теж випростався.

І тут Селітос заговорив гучним голосом:

— Ще ніколи мій зір не був затьмарений. Я не зміг побачити, що насправді у твоєму серці.

Селітос глибоко вдихнув.

— Обмануло мене власне око, ніколи більше… — Він підняв камінь і вгородив його подібне на голку вістря собі в око. Його крик відбився луною від каміння, тим часом як він, задихаючись, упав на коліна. — Нехай я більше не буду таким сліпим.

Запала велика тиша, і з Селітоса спали кайдани чарів. Він кинув камінь до ніг Ланре і сказав:

— Зв’язую тебе силою власної крові. Будь ти проклятий власним іменем.

Селітос вимовив довге ім’я, що крилося в серці Ланре; від його звуку сонце потемніло, а вітер вирвав каміння з гірського схилу.

Тоді Селітос мовив:

— Ось мій присуд тобі. Хай твоє обличчя завжди буде затінене, чорне, як повалені вежі мого любого Мір Тарінієля.

Ось мій присуд тобі. Твоє ж ім’я обернеться проти тебе, і не буде тобі спокою.

Ось мій присуд тобі та всім, хто йде за тобою. Хай буде так, поки світ не загине, а Алеу не впадуть безіменними з неба.

На очах Селітоса Ланре огорнула пітьма. Невдовзі гарні риси його обличчя стало неможливо розгледіти — лишилися тільки нечіткі обриси носа, вуст та очей. Усе решта було суцільною чорною тінню.

Тоді Селітос підвівсь і сказав:

— Одного разу ти здолав мене обманом, але більше так не буде. Тепер я бачу краще, ніж раніше, і до мене повернулася сила. Убити тебе я не можу, але можу відіслати звідси. Геть! Знаючи, що раніше ти був прекрасний, бачити тебе ще гидкіше.

Але вже тоді, коли він вимовляв ці слова, вони здавалися йому гіркими. Ланре, чиє обличчя було сховане в тіні, темнішій за беззоряну ніч, зник, наче звіяний вітром дим.

Відтак Селітос схилив голову й заридав, кроплячи землю гарячими кривавими сльозами.

Лише тоді, коли Скарпі замовк, я помітив, наскільки занурився в історію. Він закинув голову назад і вихилив залишки вина зі свого широкого глиняного кухля. Перевернув його догори дриґом і поставив на шинквас, глухо стукнувши на знак завершення.

Здійнявся невеликий гамір: діти, які всю історію просиділи тихо, ставили запитання, коментували, благали й дякували. Скарпі злегка махнув рукою шинкареві, що виставив кухоль пива, тим часом як діти почали мало-помалу виходити на вулицю.

Я зачекав, поки піде останній з них, а вже тоді підійшов до нього. Він поглянув на мене своїми діамантово-блакитними очима, і я зам’явся.

— Дякую. Я хотів вам подякувати. Моєму батькові ця історія дуже сподобалася б. Це… — Я замовк. — Я хотів дати вам оце. — Я дістав залізний півгріш. — Я не знав, що відбувається, тому не заплатив. — Мій голос неначе заіржавів. Тоді я, мабуть, вимовив більше, ніж за попередній місяць.

Він придивився до мене.

— Правила такі, — заговорив він, рахуючи їх на скрючених пальцях. — Перше: не говори, поки говорю я. Друге: давай дрібну монету, якщо в тебе є зайва.

Він поглянув на півгріш на шинквасі.

Не бажаючи визнавати, наскільки він мені потрібен, я подумав, що ще можна сказати.

— А ви багато історій знаєте?

Він усміхнувся, і сітка зі зморщок, які перетинали його обличчя, стала частиною цієї усмішки.

— Я знаю лише одну історію. Але часто-густо її маленькі часточки видаються окремими історіями. — Він трохи надпив. — Вона росте повсюди довкола нас. В особняках шалдим і в майстернях шалдарів, над Штормвалем у великому піщаному морі. У приземкуватих кам’яних будинках адемів, повних мовчазних розмов. А часом… — Він усміхнувся. — Часом історія росте в убогих наливайках у тарбієнських Доках. — Його ясні