Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Він передав свій плащ нижчому на зріст священикові, тому, що був у каптурі. Під плащем у нього було блідо-сіре одіння тейлінця. На шиї висіли срібні терези. Серце мені пішло в п’яти. Не просто священик, а Суддя. Інші двоє дітей вислизнули з дверей у мене на очах.

Суддя заговорив:

— Під пильним оком Тейлу звинувачую тебе в єресі.

— Засвідчую, — промовив другий священик із каптура.

Суддя махнув рукою найманцям.

— Зв’яжіть його.

Найманці виконали наказ із грубою вправністю. Скарпі витерпів усе це спокійно, не промовивши жодного слова.

Суддя подивився, як його охоронець почав зв’язувати Скарпі зап’ястки, а тоді трохи відвернувся, неначе викидаючи оповідача з голови. Він ретельно оглянув залу; врешті-решт його погляд зупинився на лисому чолов’язі у фартуху за шинквасом.

— Б… Благослови вас Тейлу! — поспіхом, затинаючись, вимовив власник «Приспущеного прапора».

— Еге ж, — просто озвався Суддя. Він іще раз ретельно оглянув залу. Врешті-решт повернув голову до другого священика, який тримався на віддалі від шинквасу. — Ентоні, чи став би такий вишуканий заклад, як цей, переховувати єретиків?

— Можливо все що завгодно, Судде.

— Ех-х-х, — тихо вимовив Суддя й неквапом оглянув залу, ще раз закінчивши огляд на чолов’язі за шинквасом.

— Можна запропонувати вашій честі випити? Ну, якшо ви не проти? — швидко спитав власник.

У відповідь — тільки мовчання.

— Тобто… і вам випити, і вашим братам. Добру бочку парового білого? На знак моєї подяки. Я дав йому залишитися, тому що в нього були цікаві оповідки — попервах. — Він важко ковтнув і поспіхом додав: — Але далі він почав говорити всіляку гидоту. Я боявся його витурити, бо він явно божевільний, а всі знають: ті, хто здіймає руку на безумців, тяжко потерпають від Божої неласки… — Його голос зірвався, і в кімнаті раптово запала тиша. Він ковтнув, і я почув, як його горло сухо клацнуло, хоч і стояв біля дверей.

— Щедра пропозиція, — нарешті промовив Суддя.

— Дуже щедра, — озвався нижчий на зріст священик. — Однак міцні напої часом спокушають на злі діяння.

— Злі, — прошепотів священик.

— А дехто з наших братів дав обітниці проти спокус плоті. Я мушу відмовитись. — У голосі Судді добре вчувався благочестивий жаль.

Мені вдалося привернути увагу Скарпі; він нагородив мене ледь помітною напівусмішкою. Мене почало нудити. Старий оповідач, здавалося, і гадки не мав, у яку халепу втрапив. Але водночас у глибині моєї душі щось егоїстичне питало: «Якби ти прийшов раніше та дізнався те, що тобі потрібно знати, тепер було б не так сумно, еге ж?»

Тишу порушив шинкар.

— То чи не могли б ви взяти грошей, панове, — стільки, скільки коштує ця бочка? Якщо вже не саму бочку.

Суддя трохи помовчав, неначе думаючи.

— Заради дітей, — благав лисий. — Я знаю, що гроші ви витратите на них.

Суддя стиснув губи.

— Чудово, — сказав він за мить, — заради дітей.

У голосі меншого на зріст священика вчувалася якась неприємна інтонація.

— Дітей.

Власник здобувся на слабеньку посмішку.

Скарпі закотив очі, подивившись на мене, і підморгнув.

— Здавалося б, — голос Скарпі потік, як густий мед, — такі достойні люди церкви, як ви, могли б знайти собі краще заняття за арешти оповідачів і вимагання грошей у чесних людей.

Клацання шинкаревих монет поступово затихло, і зала неначе затамувала подих.

Суддя з напускною невимушеністю повернувся спиною до Скарпі і звернувся через плече до меншого на зріст священика.

— Ентоні, здається, ми знайшли ґречного єретика — яка дивовижа, яка чудасія! Треба його продати до трупи ру — він чимось схожий на балакучого пса.

Скарпі заговорив йому в спину.

— Я аж ніяк не сподіваюся, що ви побіжите геть шукати Галіакса й Сімох самостійно. «Малим людям — малі діла», — завжди кажу я. Гадаю, проблема в тому, щоб знайти достатньо малу справу для таких людей, як ви. Але ви винахідливі. Ви могли б підбирати сміття або шукати в ліжках у борделях вошей, коли там буваєте.

Повернувшись, Суддя підходпив із шинквасу глиняний кухоль і розбив його сильним ударом об голову Скарпі.

— Не говори в моїй присутності! — затріщав він. — Ти нічого не знаєш!

Скарпі трохи потрусив головою, неначе для того, щоб у ній прояснилося. По його обличчю, неначе складеному з плавнику, текла червона цівочка, що ховалася в морській піні однієї його брови.

— Гадаю, це може бути правдою. Тейлу завжди казав…

— Не вимовляй його ім’я! — заволав Суддя з червоним від люті обличчям. — Твої вуста його бруднять. На твоєму язику це — богохульство.

— Та ну тебе, Ерлусе, — дорікнув Скарпі, неначе говорячи з малою дитиною. — Тейлу ненавидить тебе ще більше, ніж решта світу, а це немало.

Зала неприродно застигла. Суддя поблід на виду.

— Помилуй тебе Господь, — промовив він холодним тремтливим голосом.

Скарпі на мить мовчки поглянув на Суддю. Тоді засміявся. Гучним, лунким, безпорадним сміхом із глибини душі.

Суддя швидко позирнув на одного з тих, хто зв’язав оповідача. Чолов’яга з похмурим обличчям без прелюдій ударив Скарпі міцно стисненим кулаком. Один раз по нирці, один раз по карку.

Скарпі повалився на землю. У залі було тихо. Звук, із яким його тіло торкнулося дерев’яного настилу на підлозі, здавалося, стих раніше за відлуння його сміху. Суддя змахнув рукою, і один з охоронців підняв старого за карк. Той теліпався, як ганчір’яна лялька; його ноги волочилися по землі.

Але Скарпі був не непритомний, а лише приголомшений. Оповідач повів очима, зосереджуючись на Судді.

— Помилуй мою душу. — Він кволо прохрипів; кращого дня це хрипіння, можливо, було б хихотінням. — Ти не знаєш, як кумедно це звучить із твоїх вуст.

Скарпі неначе звертався до повітря перед собою.

— Тобі треба бігти, Квоуте. Водячись із такими людьми, нічого не доб’єшся. Прямуй на дахи. Побудь трохи там, де тебе не бачитимуть. У мене є друзі в церкві, які можуть мені допомогти, але ти тут нічого не вдієш. Іди.

Позаяк він, говорячи, не дивився на мене, усі на мить заплуталися. Суддя змахнув рукою ще раз, і один з охоронців ударив Скарпі по потилиці. У нього закотились очі, а голова повалилася вперед. Я прослизнув крізь двері на вулицю.

Я послухав Скарпі й побіг по даху, перш ніж вони пішли з корчми.

Розділ двадцять дев’ятий

Двері мого розуму

Видершись на дах і повернувшись до свого потаємного місця, я закутався в ковдру й заплакав. Я плакав так, наче всередині мене щось прорвало і все стрімко текло назовні.

Коли я замучив себе риданнями, уже настала глуха ніч. Я лежав там і