Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Уявіть собі місто завбільшки з Тарбієн, тільки на розі кожної вулиці там або був яскравий фонтан, або росло зелене дерево, або стояла така прекрасна статуя, що, подивившись на неї, заплакав би й гордій. Будівлі там були високі й тендітні, витесані з самої гори, витесані з яскраво- білого каменю, який довго затримував сонячне світло вечорами.

Панував у Мір Тарінієлі Селітос. Він міг побачити приховане ім’я будь-якої речі та зрозуміти її, лише поглянувши на неї. У ті дні було чимало людей, здатних на таке, але Селітос був наймогутнішим іменувачем з усіх, хто жив у ту епоху.

Народ, який Селітос захищав, дуже його любив. Присуди його були строгими і справедливими, і ніхто не міг вплинути на нього, збрехавши чи про щось змовчавши. Сила його зору була такою, що він міг читати людські серця, наче книжки з великим шрифтом.

Отже, у ті дні тривала страхітлива війна, що велася по всій величезній імперії. Вона звалася Війною Творення, а імперія називалась Ерґенською. І незважаючи на те, що світ ніколи не бачив ані такої величної імперії, ані такої страхітливої війни, і та, й інша нині живуть лише в переказах. Навіть книжки з історії, що говорили про них як про сумнівні чутки, уже давно розсипалися на порох.

Війна вже тривала так довго, що народ майже не пам’ятав часу, коли небо не було темним від диму охоплених вогнем поселень. Колись по всій імперії були розкидані сотні гордих міст. Тепер лишилися тільки руїни, завалені тілами мерців. Голод і пошесті були всюди, а подекуди відчай був таким, що матерям уже не ставало надії, щоб давати своїм дітям імена. Але вісім міст залишилися. Це були Белен, Антус, Верет, Тінуса, Емлен, а також міста-близнята, Мурілла та Мурелла. Останнім був Мір Тарінієль, найвеличніше з усіх цих міст і єдине, що не постраждало від довгих століть війни. Його захищали гори та хоробрі вояки. Але насправді мир у Мір Тарінієлі забезпечував Селітос. Користуючись силою свого зору, він наглядав за гірськими перевалами, що вели до його любого міста. Його покої були в найвищих вежах міста — так він мав змогу побачити будь-яку атаку ще задовго до того, як вона ставала загрозою.

Інші сім міст, які не мали Селітосової сили, добивалися безпеки іншими способами. Вони довіряли грубим мурам, каменю і сталі. Вони довіряли військовій потузі, відвазі, хоробрості та крові. А отже, вони довіряли Ланре.

Ланре бився, відколи міг підняти меч, а коли в нього почав ламатися голос, він уже був вартий десятка старших чоловіків. Одружився він із жінкою на ім’я Ліра, і його кохання до неї було пристрастю, шаленішою за лють.

Ліра була грізною й мудрою, а ще володіла такою ж великою силою, як він. Бо якщо Ланре мав фізичну силу та владу над вірними людьми, то Ліра знала імена речей, і сила її голосу могла вбити людину або зупинити грозу.

Минали роки, Ланре та Ліра билися пліч-о-пліч. Вони захистили Белен від раптової атаки, врятувавши місто від супостата, який мав би їх здолати. Вони збирали армії та змушували міста визнати необхідність у присязі на вірність. Довгі роки вони тіснили ворогів імперії. Люди, що вже заціпеніли з відчаю, відчували, як усередині в них починає жевріти надія. Вони сподівалися на мир і покладали ці примарні надії на Ланре.

Тоді відбувся Блак під Дроссен Тором. Слово «блак» тогочасною мовою означало «битва», а під Дроссен Тором відбулася найбільша й найжахливіша битва тієї великої та страшної війни. Вояки без упину билися три дні при світлі сонця й три ночі при світлі місяця. Жодна зі сторін не могла збороти іншу, і жодна не бажала відступати.

Про саму битву я можу сказати лише одне: під Дроссен Тором загинуло більше людей, ніж сьогодні живе на світі.

Ланре завжди був там, де бій був найзапеклішим, де він був потрібен найбільше. Меч ніколи не полишав його руки й не спочивав у піхвах. Насамкінець Ланре, залитий кров’ю серед поля трупів, сам-один вийшов проти страхітливого ворога. Це був великий звір із лускою з темно-сірого чавуну, який дихав задушливою для людей пітьмою. Ланре бився зі звіром і вбив його. Ланре приніс перемогу своїм, але здобув її ціною власного життя.

Після того як битва завершилася, а ворога вигнали за кам’яні двері, ті, хто вижили, знайшли тіло Ланре, що лежало холодне й бездиханне біля звіра, якого він умертвив. Звістка про смерть Ланре розійшлася швидко, укривши поле пеленою відчаю.

Вони виграли бій і змінили хід війни, але всередині кожен з них відчував холод. Маленький вогник надії, який плекав кожен з них, почав мерехтіти й тьмяніти. Вони покладали надії на Ланре, а Ланре загинув.

Посеред тиші Ліра встала біля тіла Ланре та вимовила його ім’я. Її голос був велінням. Її голос був сталлю і каменем. Її голос наказав йому повернутися до життя. Проте Ланре лежав нерухомий і мертвий.

Посеред страху Ліра вклякла біля тіла Ланре й видихнула його ім’я. Її голос був закликом. Її голос був любов’ю і тугою. Її голос покликав його назад до життя. Проте Ланре лежав холодний і мертвий.

Посеред відчаю Ліра впала поперек тіла Ланре та проридала його ім’я. Її голос був шепотом. Її голос був луною та порожнечею. Її голос благав його повернутися до життя. Проте Ланре лежав бездиханний і мертвий.

Ланре був мертвий. Ліра судомно заридала й торкнулася його обличчя тремтячими руками. Усі, хто стояв довкола, відвернулися, тому що скривавлене поле було не таким жахливим видовищем, як Лірина скорбота.

Але Ланре почув її поклик. Ланре обернувся на звук її голосу та прийшов до неї. Ланре повернувся з-за дверей смерті. Він вимовив Лірине ім’я та обняв її, втішаючи. Він розплющив очі й щиро постарався витерти її сльози тремтячими руками. А тоді він зробив глибокий живий вдих.

Ті, хто пережив битву, побачили, як Ланре рухається, і зачудувалися. Непевна надія на мир, яку кожен з них так довго плекав, розгорілася всередині них палючим вогнем.

— Ланре й Ліра! — закричали вони; їхні голоси нагадували грім. — Любов нашого пана сильніша за смерть! Голос нашої пані прикликав його назад! Разом вони здолали смерть! Разом ми не можемо не перемогти!

Тож війна продовжилася, але, оскільки Ланре й Ліра билися пліч-о-пліч, майбутнє видавалося не таким похмурим. Невдовзі всі знали історію про те, як