Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Він за домівкою зовсім не тужить, — пробурмотів Вогнерукий. — Я його питав. Ані крапельки! Усе це… — він показав рукою довкола, — йому до вподоби. Навіть гуркіт і сморід машин. Хлопець щасливий, що опинився тут. Ось йому ти вочевидь зробив велику послугу.

В погляді, яким Вогнерукий подивився на Мо, було стільки докору, що Меґі мимоволі взяла батька за руку.

Ґвін зіскочив з Фаридового плеча й заходився допитливо принюхуватися до бруківки. Одне з дітей, які доти гралися поміж столиками перед рестораном, нахилилося й, не вірячи власним очам, вражено розглядало невеличкі ріжки у Ґвіна. Та не встигло воно простягти руку до звірятка, як підбіг Фарид, схопив Ґвіна й знов посадив собі на плече.

— І де ж він мешкає, той?.. — Вогнерукий, не доказавши, затнувся.

— За годину їзди звідси.

Вогнерукий мовчав. На небі заблимав вогнями ще один літак.

— Часом вийдеш рано-вранці до криниці вмитися, — пробурмотів Вогнерукий, — а над водою кружляють оті крихітні феї, трохи більші за ваших бабок і сині, мов пелюстки фіалки. Любили сідати в чуб, а іноді могли і в обличчя плюнути. Вони були не дуже привітні, але вночі мерехтіли, як світлячки. Впіймаю одну таку й посаджу в скляний слоїк. І якщо потім увечері перед сном випустиш її, то сняться такі чудові сни!

— Каприкорн казав, там були кобольди й велетні, — тихо промовила Меґі.

Вогнерукий замислено поглянув на неї й кивнув головою:

— Так, були. Кобольди, мохині, скляні чоловічки й жіночки… Каприкорн не дуже їх любив, геть усіх. Він ладен був їх повбивати. Влаштовував на них полювання… Він полював за всім, що втікало від нього.

— То, мабуть, дуже небезпечний світ. — Меґі спробувала уявити собі велетнів, кобольдів… І фей. Колись Мо подарував був їй книжку про фей.

— Так, небезпечний. — Вогнерукий знизав плечима. — То й що? Цей світ теж небезпечний, хіба ні? — Він рвучко розвернувся, підійшов до свого заплічника й закинув його за спину. Потім рукою підкликав Фарида.

Хлопчина підхопив сумку зі смолоскипами та м’ячиками й поквапився за Вогнеруким. Той ще раз обернувся до Мо й сказав:

— Не смій тільки розповідати тому чоловікові про мене! Я не бажаю його бачити. Я зачекаю на тебе біля машини. Я хочу лише знати, чи має він ще одну книжку. Зрозумів? Бо до Каприкорнової мені повік не дістатись.

Мо стенув плечима:

— Як хочеш…

Вогнерукий оглянув свої почервонілі пальці й погладив розпухлу долоню.

— Чого доброго, він ще надумає розповідати мені, чим завершується моя історія, — пробурмотів він.

Меґі звела на нього недовірливий погляд.

— Хіба ти не знаєш?

Вогнерукий усміхнувся. Меґі все ще не подобалася його усмішка. Здавалося, за нею він завжди щось приховував.

— А що ж у цьому такого незвичайного, принцесо? — стиха промовив Вогнерукий. — Ось ти хіба ти знаєш, чим завершується твоя історія?

На це Меґі відповіді не мала.

Вогнерукий підморгнув їй і відвернувся.

— Завтра вранці чекатиму біля готелю, — кинув наостанок.

І, вже не обертаючись, попростував геть. За ним з важкою сумкою поспішав Фарид, щасливий, мов бродячий собака, який нарешті знайшов собі господаря.

Цієї ночі повня у небі скидалася на жовтогарячий апельсин. Перше ніж лягти спати, Мо розсунув завіски на вікні, щоб було видно місяць — яскравий ліхтар серед міріад білих зірок.

Обоє довго не могли заснути. Мо придбав кілька книжок у м’яких обкладинках, таких пошарпаних, ніби вони вже побували в десятках рук. Меґі почала читати книжку про лиходіїв, яку їй подарувала Елінор. Книжка їй сподобалась, та невдовзі повіки злиплися від утоми. Дівчинка швидко заснула, а Мо сидів поруч, усе читав, читав, і з чужого небосхилу йому присвічував у вікно жовтогарячий місяць.

Коли Меґі злякано прокинулась від якогось плутаного сну, батько так само сидів у ліжку з розгорненою книжкою в руках. Місяць уже давно поплив собі далі, і у вікно заглядала лише ніч.

— Не спиться? — запитала Меґі й сіла в ліжку.

— Угу. Той дурний псюра вкусив мене за ліву руку, а ти ж бо знаєш, я люблю спати на лівому боці. А крім того, в голові стільки всіляких думок…

— У мене теж.

Меґі взяла з нічного столика книжку з віршами, яку їй подарувала Елінор. Погладила долонею палітурку, опуклий корінець, вказівним пальцем обвела контури літер у назві.

— А знаєш, Мо, — нерішуче промовила дівчинка, — мабуть, я теж хотіла б уміти це…

— Що?

Меґі ще раз погладила книжку. Їй здалося, ніби вона чує, як книжка щось шепоче. Тихенько-тихенько.

— Отак читати, — відповіла вона. — Вголос, як ти. Так, щоб усе оживало.

Мо звів на неї очі.

— Ти збожеволіла! — прошепотів він. — Усі біди, що впали на нашу голову, саме через це.

— Я знаю.

Мо згорнув книжку, заклавши пальцем сторінку, де читав.

— Почитай мені щось уголос, Мо! — тихо попрохала Меґі. — Прошу тебе. Лише один раз. — І подала йому книжку з віршами. — Це мені Елінор подарувала. Сказала, коли читати цю книжку, то навряд чи щось таке станеться.

— Справді? Так і сказала? — Мо розгорнув книжку. — А якщо все ж таки?.. — Він погортав гладенькі сторінки.

Меґі підсунула свою подушку якомога ближче до батькової.

— А ти справді маєш ідею, як допомогти Вогнерукому повернутись? Чи ти йому просто збрехав?

— Не мели дурниць! Я брехати не вмію, сама знаєш.

— Знаю. — Меґі мимоволі всміхнулася. — А що то за ідея?

— Я тобі скажу про неї, коли сам переконаюся, чи вона здійсненна.

Він гортав книжку Елінор далі. Потім, зібравши на чолі зморшки, перебіг очима сторінку, перегорнув її й прочитав ще одну.

— Прошу тебе, Мо! — Меґі підсунулася до нього ще ближче. — Лише один віршик. Малесенький-малесенький. Будь ласочка! Задля мене!

Мо зітхнув:

— Один-однісінький?

Меґі кивнула головою.

Гуркіт машин за вікном стих. Світ завмер, закутався в кокон, мов метелик, щоб наступного ранку випурхнути з нього помолоділим і оновленим.

— Прошу тебе, Мо, почитай! — знов попрохала Меґі.

І Мо почав наповнювати безгоміння словами. Він виманював їх зі сторінок, а ті мовби тільки й чекали на його голос, — довгі й короткі, колючі й м’які, буркотливі й вуркотливі. Вони кружляли по кімнаті, складалися в картинки з різнобарвного скла й лоскотали шкіру. Навіть коли Меґі задрімала, вона й далі чула їх, хоч Мо вже давно згорнув книжку. Слова, що пояснювали їй світ, його темний і світлий боки і ставили мур проти всіляких лихих снів. Цієї ночі жоден із них цього муру не подолав.

Уранці на ліжко Меґі сіла пташка — жовтогаряча, як місячне сяйво минулої