Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Сподіваюсь, ти не збираєшся туди повертатись? — нарешті запитала вона, коли на його обличчі знову проступив той дивний вираз. (Меґі надто добре знала батька.)

— Ні, не турбуйся! — відповів він і погладив її по голові.

Але вона йому не повірила.

Схоже, Елінор поділяла побоювання Меґі. Кілька разів тітка досить серйозно намагалася в чомусь переконати Мо — біля свого номера, в коридорі; за сніданком, за обідом, — але щойно до них підходила Меґі, відразу змовкала. Саме Елінор викликала лікаря, щоб той оглянув руку Мо, хоч сам він і не бачив у цьому потреби. І саме Елінор придбала всім новий одяг — щоправда, з допомогою Меґі (батькові тітка сказала: «Бо якщо я виберу тобі що-небудь сама, ти його все одно не носитимеш»). Крім того, Елінор багато розмовляла по телефону. Власне, вона телефонувала раз у раз і оббігла всі книгарні в місті. І ось третього дня за сніданком вона раптом заявила, що їде додому.

— Ноги в мене вже не болять. Але я вмираю від туги за своїми книжками. І якщо побачу ще хоч одного туриста в плавках, то просто криком закричу, — сказала вона Мо. — Я вже взяла напрокат машину. Але перед від’їздом хочу дати тобі ось це.

Вона поклала на стіл аркуш паперу. На ньому стояли ім’я й адреса, написані великим, розгонистим почерком Елінор.

— Я знаю тебе, Мортимере! — мовила Елінор. — І знаю, що «Чорнильне серце» не йде тобі з голови. Тому я роздобула для тебе адресу Феноліо. Повір, це було не просто, та, зрештою, є велика надія, що в нього лишилося ще кілька примірників. Пообіцяй мені, що поїдеш до нього (він живе зовсім неподалік звідси), й тоді ти назавжди викинеш з голови книжку, яка зосталася в тому проклятому селі.

Мо втупився в адресу, так ніби намагався вивчити її напам’ять, і нарешті сховав записку до новенького гаманця.

— Маєш рацію, Елінор, спробувати таки варто! — промовив він. — Дуже тобі вдячний! — Здавалося, він навіть трохи повеселішав.

З їхньої розмови Меґі не зрозуміла жодного слова. У неї не було сумніву лише в одному: вона не помилялася. Батько все ще думав про «Чорнильне серце», він не міг змиритися з тим, що втратив книжку.

— Феноліо? А хто це такий? — запитала Меґі тремтячим голосом. — Хтось із книготорговців?

Це ім’я видалося їй знайомим, але вона не могла пригадати, де його чула.

Мо не відповів. Він застиглим поглядом дивився у вікно.

— Може, й ми поїдемо з Елінор? — озвалася Меґі. — Прошу тебе, Мо!

Приємно було побігти вранці на море, й оці строкаті будинки їй подобалися… І все ж кортіло поїхати звідси. Щоразу, коли вона бачила пагорби, що здіймалися над містом, серце в неї калатало частіше, а у вуличному натовпі їй раз у раз ввижалися обличчя Басти й Пласконоса. Їй хотілося додому чи бодай до Елінор. Хотілося спостерігати, як Мо вбиратиме тітчині книжки в нову одіж, як своїми штемпелями втискатиме в шкіру ламку позолоту, вибиратиме папір на форзаци, розводитиме клей, тугіше затягатиме прес… Їй хотілося, щоб усе знов було так, як до тієї ночі, коли з’явився Вогнерукий.

Але Мо похитав головою:

— Спершу я маю навідатися до того чоловіка, Меґі. А потім ми поїдемо до Елінор. Не пізніше ніж післязавтра.

Меґі втупилася в тарілку. Які тільки неймовірні наїдки можна замовити на сніданок у дорогому готелі! Але на свіжі вафлі з суницями вона вже втратила апетит.

— Гаразд, тоді побачимося за два дні! Дай мені слово честі, Мортимере! — У голосі Елінор не можна було не помітити тривогу. — Ти приїдеш, навіть якщо твій візит до Феноліо виявиться марним. Пообіцяй мені!

Мо мимоволі всміхнувся й промовив:

— Слово честі, Елінор!

Тітка з полегкістю зітхнула і взялась за круасан, що весь цей час очікував своєї черги в неї на тарілці.

— Не питай, на що мені довелося піти, аби роздобути цю адресу! — промовила вона з повним ротом. — Той чоловік мешкає справді неподалік звідси, машиною годину їзди, не довше. Дивно, що вони з Каприкорном живуть так близько один від одного, чи не так?

— Так, дивно, — буркнув Мо й поглянув у вікно.

У парку перед готелем серед пальм гуляв вітер.

— Майже всі історії його книжок відбуваються в цих місцях, — провадила Елінор. — Але він, наскільки я знаю, довго жив за кордоном, а сюди повернувся лише кілька років тому. — Вона підкликала кельнерку й попросила долити кави.

Кельнерка запитала в Меґі, чи принести їй що-небудь іще, але та похитала головою.

— Мо, я більш не хочу тут лишатися, — стиха промовила дівчинка. — І їхати ні до кого не хочу. Я хочу додому. Чи хоч би до Елінор.

Мо взяв свою чашку з кавою. Щоразу, коли йому доводилося робити що-небудь лівою рукою, він і досі кривив обличчя.

— Меґі, ми поїдемо до того чоловіка завтра ж таки, — сказав він. — Ти ж бо сама чула, це недалеко звідси. А вже післязавтра, не пізніше, ти спатимеш знов у величезному ліжку Елінор, де вистачило б місця для всього твого класу.

Він хотів її розсмішити, але Меґі було не до жартів. Вона розглядала суниці в себе на тарілці. Які ж вони червоні!

— Елінор, мені теж доведеться взяти напрокат машину, — сказав Мо. — Ти не могла б позичити мені грошей? Віддам, як тільки ми повернемося до тебе.

Елінор кивнула головою й затримала погляд на Меґі.

— Знаєш що, Мортимере, — промовила вона, — мені здається, про книжки з твоєю донькою зараз краще не розмовляти. Мені це відчуття знайоме. Щоразу, коли мій батько так заглиблювався в яку-небудь книжку, що нас уже й не помічав, мені хотілося схопити ножиці й порізати ту книжку. А тепер? Тепер я точнісінько така сама схиблена на книжках, як і він. Чи не дивно? Ну, гаразд! — Вона згорнула серветку й відсунула стільця. — Піду збиратись, а ти розкажи доньці, хто такий Феноліо.

І вона пішла. А Меґі з батьком лишилися за столом самі. Мо замовив собі ще чашечку кави, хоча зазвичай більше однієї ніколи не пив.

— Чому ти не їси суниці? — запитав він. — Перехотілося?

Меґі похитала головою. Мо зітхнув і взяв одну ягоду.

— Феноліо — це той чоловік, що написав «Чорнильне серце», — промовив він. — Можливо, в нього ще лишилося кілька примірників. Це навіть дуже ймовірно.

— Де там! — зневажливо кинула Меґі. — Каприкорн запевне вже давно їх поцупив! Він покрав їх усі, ти ж бо