Чорнильне серце - Корнелія Функе

Але Мо вперто похитав головою:

— Думаю, про Феноліо він забув. Знаєш, із цими письменниками взагалі дуже дивна штука. Більшість навіть не уявляють собі, що книжку пишуть люди, які нічим від решти не відрізняються. Про письменників звичайно думають, що вони вже давно померли, і не здогадуються, що їх можна зустріти де-небудь на вулиці чи в крамниці. Люди знають їхні історії, але не знають, як їх звати, а в обличчя — й поготів. І більшості письменників це до вподоби — ти ж бо сама чула від Елінор, що роздобути адресу Феноліо було досить важко. Дуже ймовірно, що Каприкорн узагалі не здогадується, що той, хто його придумав, мешкає за якихось дві години їзди від нього.

Меґі була не дуже певна цього. Вона замислено згорнула, потім розгорнула краєчок світло-жовтої скатерки й промовила:

— Одначе зараз я краще поїхала б до Елінор. Ота книжка… — Вона затнулася, та зрештою усе ж таки висловила те, про що думала: — Не розумію, чому ти так хочеш її дістати. Адже це однак нічого не дасть.

«Мама зникла, — додала Меґі подумки. — Адже ти намагався її повернути, але нічого не вийшло, їдьмо краще додому».

Мо взяв з її тарілки ще одну суницю, найменшу.

— Найменші ягоди завше найсолодші, — промовив він, підносячи її до рота. — Твоя мама любила суниці. Ніколи не могла ними наїстися й страшенно лаялася, коли навесні йшли великі дощі й суниці гнили просто на грядці. — Його губів торкнулася усмішка, і він знов подивився у вікно. — Спробуймо ще раз, Меґі, востаннє. Лише один-однісінький раз. А післязавтра поїдемо до Елінор. Обіцяю тобі.

Ніч, сповнена слів

Кому в дитинстві, надто теплої літньої ночі, коли сон не йшов до повік, не ввижався на небі корабель Пітера Пена?

Я навчу тебе бачити того корабля.

Роберт Котронео. Коли дитина літнього ранку…

Меґі лишилася в готелі, а Мо пішов узяти напрокат машину. Дівчинка винесла на балкон стільця, задивилася поверх білого лакованого поруччя на море, що мерехтіло за будинками, немов блакитне скло, й намагалася ні про що не думати — просто ні про що не думати. Гуркіт машин, що долинав сюди з вулиці, був такий гучний, що вона ледве почула, як у двері постукали.

Тож коли Меґі нарешті відчинила, Елінор уже рушила була коридором до свого номера.

— A-а, то ти все ж таки тут, — мовила тітка і вернулася.

Обличчя в неї було збентежене. За спиною вона щось ховала.

— Так. А Мо пішов по машину.

— Я тут дещо маю для тебе. На прощання. — Елінор дістала з-за спини плаский згорток. — Знайти книжку, де немає жодного слова про лиходіїв, було нелегко. А мені неодмінно хотілося вибрати таку, яку батько міг би без шкоди почитати тобі вголос. Гадаю, з цією нічого такого не станеться.

Меґі розгорнула квітчастий папір. На палітурці були зображені двоє дітей і собака; діти стояли навколішках чи то на скелі, чи то на великому камені й стривожено зазирали в безодню, що зяяла перед ними.

— Це вірші, — пояснила Елінор. — Не знаю, чи любиш ти вірші, але я подумала собі: коли батько читатиме їх тобі вголос, вони лунатимуть просто чудово, годі й сумніватися.

Меґі розгорнула книжку й прочитала:

— «Я ніколи не стираю свою тінь, хоч би яка довга вона була…»

Слова полинули на неї зі сторінок, мов якась тиха мелодія. Меґі обережно згорнула книжку й промовила:

— Дякую, Елінор. А в мене… на жаль, нічого для тебе немає.

— О, я маю для тебе ще дещо! — похопилася тітка і дістала зі своєї новенької сумочки ще один згорток. — Хіба такому, як ти, книгоїдові однієї книжечки досить? Але цю читай ліпше сама. Бо тут — тьма-тьмуща лиходіїв. І все ж імені здається, вона тобі сподобається. Адже на чужині ніщо не втішає так, як кілька цікавих сторінок, чи не так?

Меґі кивнула головою й сказала:

— Мо пообіцяв, що вже післязавтра ми приїдемо до тебе. Адже ти перед від’їздом ще попрощаєшся з ним?

Вона поклала перший тітчин подарунок на комод біля дверей і розгорнула другий. Книжка виявилася товстою, і це було добре.

— Та хтозна… Сама перекажеш йому від мене вітання! — відповіла Елінор. — Я не великий мастак прощатися. Крім того, ми ж скоро побачимось. А про те, щоб він за тобою наглядав, я йому вже нагадала. Ніколи не лишай книжок розгорненими, — додала ще вона, перше ніж піти. — Від цього ламається корінець. Але про це й батько вже казав тобі, звісно, тисячу разів.

— Більше! — кинула Меґі.

Але тітки в номері вже не було.

Трохи згодом Меґі почула, як хтось потяг коридором до ліфта валізу. Але вона не виглянула за двері, чи то Елінор. Довго прощатися Меґі теж не любила.

Цілий день Меґі майже не розмовляла. Надвечір Мо повів її поїсти до невеличкого ресторану за якихось кілька кварталів від готелю. Коли вони вийшли звідти, вже смеркало і на вулицях було повно людей. На одному з майданів їм трапилася велика юрба. Меґі з батьком пропхалися ближче й побачили, що перехожі обступили вогнедува.

Вогнерукий підніс запаленого смолоскипа до оголеної руки і її лизнуло полум’я, в натовпі запала тиша. Поки він кланявся, а глядачі плескали в долоні, Фарид обходив їх з невеличкою срібною чашею і збирав гроші. Якби не ця чаша, все мало б цілком природний вигляд. Навіть Фарид не дуже відрізнявся від хлопців, що блукали на пляжі й щоразу, коли повз них проходила яка-небудь дівчина, підштовхували один одного ліктями. Хіба що шкіра у Фарида була трохи темніша, а чуб трохи чорніший. Але ніхто, дивлячись на нього, й не подумав би, що він потрапив сюди з історії, де літають килими й розступаються гори, а лампи виконують людям бажання. Тепер Фарид був не в своєму синьому, аж до п’ят вбранні, а в штанях і футболці. У них хлопчина мав старший вигляд. І те, й те йому купив, мабуть, Вогнерукий, як і черевики, в яких Фарид ступав так обережно, немовби його ноги ще не зовсім до них звикли. Помітивши в юрбі Меґі, він збентежено кивнув їй головою й хутко пішов далі.

Вогнерукий випустив з рота останню вогняну кулю — таку велику, що відсахнулися навіть найхоробріші глядачі, відклав смолоскипи й заходився жонглювати м'ячиками. Він підкидав їх так високо, що люди, стежачи за ними, задирали голови; тоді ловив і коліном знов підбивав угору. Його руки