Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Ідеться про цілком певну книжку, — повів далі Мо. — Про «Чорнильне серце». Ви написали її багато років тому, і тепер її, на жаль, ніде не можна придбати.

Меґі стояла й дивувалася з того, як легко злітали слова з батькових уст під усе ще похмурим поглядом господаря.

— A-а, про цю… І що ж? — Феноліо згорнув руки на грудях.

Ліворуч від нього знову вигулькнула дівчинка.

— А Піппо сховався! — прошепотіла вона.

— Це йому не допоможе, — промовив Феноліо. — Я все одно його знайду.

Дівчинка вмить зникла. Меґі почула, як десь у будинку вона гукає того злодія, що вкрав шоколад.

А Феноліо знову звернувся до Мо:

— То що вам треба? Якщо ви надумали ставити мені які-небудь хитромудрі запитання щодо змісту книжки, то забудьте про них одразу. Я на таке не маю часу. А крім того, відколи я написав ту книжку, минула вже, як ви й самі сказали, мало не ціла вічність.

— Ні, я не маю жодних запитань, крім одного. Я хотів би знати, чи не лишилось у вас іще кількох примірників і чи не можна було б один із них придбати.

Погляд старого зробився привітнішим.

— Ти диви! Видно, книжка вас і справді чимось зачепила. Мені, звісно, приємно. Хоча… — Його обличчя знову спохмурніло. — А ви, бува, не один із тих навіжених, які збирають рідкісні книжки лише через те, що вони рідкісні?

Мо мимоволі всміхнувся.

— Ні, — сказав він, — я хочу її почитати. Просто почитати.

Феноліо сперся однією рукою на одвірок і подивився на будинок напроти так, ніби побоювався, що той ось-ось завалиться. Вуличка, в якій мешкав старий, була така вузенька, що якби Мо розкинув руки, то дістав би стін обабіч неї. Багато будинків були складені з необтесаного пісочно-сірого каменю, як і ті, що в Каприкорновому селі, тільки тут підвіконня та сходи були заставлені вазонами, а багато віконниць мали такий вигляд, ніби їх щойно пофарбували. Перед одним з будинків стояв дитячий візок, перед іншим — мопед, а з відчинених вікон долинали голоси. «Колись, — подумала Меґі, — такий вигляд мало, мабуть, і Каприкорнове село».

Повз них пройшла стара жінка, підозріливо покосившись на двох чужинців. Феноліо кивнув їй головою, коротко буркнув, вітаючись, і зачекав, поки вона зникла за пофарбованими в зелене дверима одного з будинків.

— «Чорнильне серце», — промовив старий. — Це й справді було давненько. Дивно, що ви питаєте саме про цю книжку.

Знову прибігла дівчинка, потягла Феноліо за рукав і щось зашепотіла йому на вухо. Його черепашаче обличчя скривилося в усмішці. Таким він сподобався Меґі більше.

— Так, Пауло, він ховається там завжди, — тихенько сказав старий дівчинці. — Ти порадь йому знайти яку-небудь кращу схованку.

Паула подалася геть утретє, встигнувши кинути на Меґі довгий допитливий погляд.

— Що ж, тоді входьте, — мовив Феноліо.

Не кажучи більше ні слова, він знаком запросив Мо й Меґі до будинку й повів їх вузьким темним коридором, накульгуючи, бо на нозі в нього все ще висіло, наче мавпочка, хлопченя. Нарешті старий розчинив двері на кухню, де на столі стояли рештки пирога. Бура шкуринка була вся подзьобана — як ото палітурка на книжці, яку роками точили книжкові черв’яки.

— Піппо! — Феноліо гаркнув так гучно, що Меґі аж здригнулася, хоч ніякої провини за собою й не відчувала. — Я знаю, що ти мене чуєш, і кажу тобі: за кожну дірку в пирозі я зав’яжу твій ніс на один вузлик. Зрозумів?

Меґі почула хихотіння. Воно долинало, схоже, з мисника біля холодильника. Феноліо відломив собі шматочок подзьобаного пирога й сказав:

— Пауло, пригости пирогом і дівчинку, якщо її не бентежать оці дірки.

Паула вилізла з-під столу й запитливо поглянула на Меґі.

— Не бентежать, — сказала та, на що Паула величезним ножем відтяла такий самий величезний шматок пирога й поклала перед нею просто на скатерку.

— Піппо, подай одну з наших тарілочок з трояндами! — наказав Феноліо.

З мисника виткнулася рука, тримаючи пальцями, темно-бурими від шоколаду, тарілочку. Меґі хутко її підхопила, щоб вона не впала, й поклала на неї шматок пирога.

— Вам теж? — запитав Феноліо в Мо.

— Мені б краще книжку, — відповів Мо. Він був якийсь блідий.

Феноліо зняв з ноги хлопченя й сів.

— Ріко, пошукай собі інше дерево, — сказав він і замислено перевів погляд на Мо. — Дати вам книжку я не можу. В мене не лишилося жодного примірника. Всі, які я мав, хтось украв. Якось я подав їх на виставку давніх дитячих книжок у Генуї. Там було одне спеціальне видання з розкішними ілюстраціями, ще одне — з підписом самого ілюстратора, два примірники належали моїм дітям — з усіма помітками, що їх вони там понашкрябували (я завжди просив їх підкреслювати місця, які їм подобалися найдужче), — і нарешті мій особистий примірник. Усіх їх покрали через два дні після відкриття виставки.

Мо провів рукою по обличчю, немовби хотів стерти розчарування.

— Покрали! — проказав він. — І не дивно.

— Не дивно? — Феноліо, примружившись, пильно вдивлявся в обличчя Мо. — Ви маєте мені це пояснити. Я не випущу вас за поріг, поки не довідаюся, чому ви питаєте саме про цю книжку. Я нацькую на вас дітей, а в цьому приємного мало.

Мо спробував усміхнутися, але в нього це не дуже вийшло.

— У мене цю книжку теж украли, — нарешті промовив він. — І то був також цілком особливий примірник.

— Дивна річ! — Феноліо звів угору брови, й вони настовбурчилися над очима, ніби волохаті гусениці. — Що ж, розповідайте!

Непривітність із його обличчя мов рукою зняло. Гору взяла цікавість — звичайнісінька цікавість. В очах Феноліо Меґі прочитала ту саму невтоленну спрагу до всіляких історій, яка прокидалась і в неї самої, коли вона бачила перед собою нову книжку.

— Тут нема чого довго розповідати… — 3 батькового голосу Меґі здогадалася, що той не має наміру розказувати старому правду. — Я реставрую книжки. Це мій хліб. Вашу книжку кілька років тому я придбав у букіністичній крамниці. Хотів заново її оправити, а потім продати. Але вона так припала мені до вподоби, що я лишив її собі. Та книжку в мене вкрали, і я марно намагався купити нову. Зрештою одна моя знайома — вона велика майстерниця роздобувати давні книжки — порадила мені спитати книжку в автора. Вона ж таки знайшла й вашу адресу. І ось я приїхав сюди.

Феноліо змів зі столу кілька крихт від пирога й промовив:

— Чудово. Але це