Чорнильне серце - Корнелія Функе

— Годі! — сказав Мо й потяг Вогнерукого за собою. — Пора звідси вшиватися. Хто знає, коли Каприкорн похопиться за цими двома. А до речі, я тобі не казав, що він спалив не всі книжки? Один примірник «Чорнильного серця» лишився.

Вогнерукий так різко спинився, немовби його вкусила змія.

— Я подумав, тобі не завадить про це знати. — Мо замислено подивився на Вогнерукого. — Навіть якщо це наштовхне тебе на якусь божевільну ідею.

— А чом би нам не взяти їхню машину? — запропонувала Елінор, коли вони вийшли на стежку, яка привела їх сюди. — Вони запевне лишили її на шосівці.

— Надто небезпечно, — відповів Вогнерукий. — Бозна, хто очікує на нас унизу. До того ж нам довше повертатися назад, ніж добиратись до ближчого села. І ще одне: знайти таку машину дуже легко. Чи ви хочете навести Каприкорна на наш слід?

— Та це я сказала просто так, — промурмотіла, зітхнувши, Елінор і заходилася розтирати зболілі щиколотки на ногах.

Вони рушили стежкою, бо у високій траві вже заворушилися змії. Одна з них чорною лускатою стрічкою виповзла перед ними, і Вогнерукий палицею відкинув її назад у колючі зарості. Досі Меґі уявляла собі змій більшими, та Елінор запевнила, що найнебезпечніші з них — якраз маленькі. Елінор шкутильгала, але докладала всіх зусиль, щоб не затримувати решту. Мо йшов також повільніше, ніж звичайно. Він намагався приховувати це, але собачий укус неабияк його тривожив.

Меґі простувала поруч із батьком, раз по раз стурбовано поглядаючи на червону хустку, якою Вогнерукий перев’язав Мо рану. Нарешті вони дісталися до заасфальтованої дороги. Назустріч трапилася вантажна машина з іржавими газовими балонами в кузові. Утікачі були надто стомлені, щоб ховатися, до того ж ваговоз їхав не з боку Каприкорнового села. Меґі завважила, як здивовано глянув на них водій. Мабуть, вони мали досить незвичайний вигляд: одяг брудний, мокрий від поту, подертий об колючі зарості, крізь які їм довелося продиратися.

Невдовзі втікачі порівнялися з першими будинками — строкато розфарбовані, з квітниками перед вікнами, вони чимдалі тісніше тулилися на схилах. Це було досить чимале місто. Меґі побачила багатоповерхові будівлі, пальми з припорошеним листям, і зовсім несподівано — море, поки що далеко-далеко. Посріблене сонцем море…

— Господи, сподіваюся, до якого-небудь банку нас усе ж таки пустять! — промовила Елінор. — Ми скидаємося на людей, на яких напали розбійники.

— Зрештою, так воно й було, — сказав Мо. — Хіба ні?

У безпеці

Дні тяглися похмурою вервечкою, але з кожним новим днем бідолашні хлопці, на щастя, помалу забували про страх, що доти стискав їхні душі.

Марк Твен. Пригоди Тома Сойєра

До банку Елінор, попри її подерті панчохи, пустили. Та спершу вона зайшла до першої ж кав’ярні, що трапилась їм дорогою, і зникла в жіночій вбиральні. Меґі так ніколи й не довідалася, де саме тітка ховала свої цінні речі, та коли Елінор повернулася, обличчя в неї було вмите, коси вже не такі розпатлані, а над головою вона здіймала золотисту кредитну картку. Потім тітка замовила всім сніданок.

Це здавалося просто неймовірним — раптом опинитися в кав’ярні, їсти і спостерігати з вікна цілком звичайних людей, які поспішали на роботу, завертали до крамниць чи просто стояли на хіднику й розмовляли. Меґі було важко повірити, що вона пробула в Каприкорновому селі всього-на-всього дві ночі й один день і що ця буденна метушня за вікном весь цей час не припинялася.

І все ж таки дещо змінилося. Відколи Меґі побачила, як Баста приставив ножа батькові до горла, у неї було таке враження, немовби на поверхні світу з'явилася пляма — якась огидна темно-бура гангренозна пляма, і вона зі смородом і потріскуванням усе ширшала й ширшала.

Навіть у геть невинних речей раптом виявився брудний темний бік. Якась жінка всміхнулась до Меґі — а після цього спинилася перед вітриною крамниці різника. А якийсь чоловік так нетерпляче тяг за собою дитину, що та спіткнулася, впала й, розплакавшись, заходилася розтирати забите колінце. А чому в отого чоловіка на поясі так віддимається куртка? Може, в нього там ніж, як у Басти?

Цей спокій довкола був якийсь несправжній. Утеча крізь ніч і страх у розвалений хатині тепер здавалися Меґі реальнішими, ніж склянка лимонаду, що її поставила перед нею Елінор.

Фарид до своєї склянки не доторкнувся. Він лише понюхав ту жовтувату рідину, надпив ковток, а потім лише сидів і дивився у вікно. Його очі ніби не могли вирішити, на кому чи на чому спинитися. Хлопчина повертав головою то в один бік, то в інший, немовби спостерігав якусь невидиму гру, відчайдушно намагаючись збагнути її правила.

Після сніданку Елінор підійшла до шинквасу й поцікавилася, де найкращий готель у місті. Поки вона сплачувала кредиткою за сніданок, а Меґі з батьком розглядали всілякі лакоминки у вітрині біля шинквасу, Вогнерукий з Фаридом кудись зникли. Елінор це неабияк стривожило, але Мо її заспокоїв.

— Ночівлею в готелі ти Вогнерукого не спокусиш, — сказав він. — Під дахом над головою цей чоловік спати не любить, він завше вибирав власний шлях. Може, він узагалі надумав піти. Може, просто став десь на сусідньому розі й показує туристам фокуси. Повір, до Каприкорна він не повернеться, годі й сумніватися.

— А Фарид? — Меґі не могла повірити, що той просто зник разом із Вогнеруким.

Але Мо лише знизав плечима:

— Хлопчина весь час не відходив від нього ні на крок. Щоправда, я не знаю, з ким це пов'язано — з Вогнеруким чи з Ґвіном.

Готель, що його нараяли Елінор у кав’ярні, стояв на майдані неподалік від центральної, обсадженої пальмами й утиканої крамницями вулиці, що тяглася через усе місто. Елінор найняла два номери на горішньому поверсі, з балконів яких виднілося море. Готель був великий. Унизу біля входу стояв химерно вбраний чоловік; те, що прибульці не мали з собою речей, його здивувало, а ось їхній брудний одяг викликав у нього лише привітну усмішку. Ліжка в номерах були такі м’які й білі, що Меґі відразу ввіткнулася обличчям у подушку.

Однак відчуття нереальності дівчинку не полишало. Якась часточка її самої немовби все ще зоставалася в Каприкорновому селі, пробиралася крізь колючі зарості й тремтіла під стіною в розваленій хатині, а до неї все ближче підступав Баста. У Мо, схоже, на душі було те саме. Щоразу, коли Меґі дивилася на батька, її вражав його непритомний вигляд, і замість полегкості, яку вони мали б відчувати після всього, що