Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Пров… Клавдій довго примушував себе забути, що той — Чугайстир. І поставити себе на його місце. Гм, історія…

— Тобі потрібно відпочити, — сказав він дівчині. — Завтра важливий день. З Одниці привезли трьох відьом, які працювали в зчепі. Пам’ятаєш, я казав тобі… про МЕТУ?

«Лисеня» дивилося у темне вікно. Не чекав відповіді — пішов у кабінет і подзвонив Ґлюру. І ледве втримався від бажання негайно їхати на роботу з Івгою. Повернувся до кімнати. Вона не змінила пози.

— Ти знаєш, що таке смок-знак?

Івга похитала головою.

— Знак, який зображують на одязі або шкірі. Коли на шкірі — жертва помирає за добу від повного знесилення, знезводнювання, знесолення… На одязі простіше і практичніше. Сили людини, яка його носить, малими порціями переходять до відьми.

Руда голова повільно повернулася.

— Ательє в Еґре, пошиття дорогого одягу. Знаки під підбійками піджаків. І молоді заможні чоловіки… марніли. Роками, кількість клієнтів уже неможливо встановити. А погоріли майстрині на раптовій жадібності. Почали ліпити знаки всім поспіль, одинадцять смертей за тиждень. Ти не уявляєш, як погладшали відьми.

Івга ковтнула гіркий клубок.

— У селищі Коща… передмістя Віжни. Там, у підземному ґаражі, знайшли залу для ініціацій, узяли двадцять! Діючих. Раніше стількох виловлювали за півроку… в цілому окрузі. Ти розумієш, навіщо я це все?..

Руда голівка знехочу кивнула:

— Щоби я жвавіше працювала дзеркалом у перископі. Шукала вкрай… значущість. Шукатиму, куди мені подітися.

Клавдій хотів сказати — коли тобі важко, відмовся. Але не сказав. Бо матку ПОТРІБНО знайти, байдуже — як.

— Івго… Я хочу, аби ти була моїм свідомим спільником. Я дам тобі одну річ; чотириста років тому Великий Інквізитор Віжни Атрик Оль звітувався самому собі… на дорогому папері — про кожний минулий день. Останній запис він зробив на світанку — увечері його спалили в ім’я відьми-матки. Ось ця книжка. Наклад — п’ятсот примірників для службового користування.

Жодних емоцій.

— Івго… давай-но викличу я машину, поїдеш… до себе. Приймеш ванну — і спати.

Вона підвела голову.

Запалені очі її були злими щілинами. Губи стиснуті в нитку.

— Не зрозумів, — повідомив Клавдій. Івга скинула плечем — що тут пояснювати.

— Не зрозумів, — вже з подивом. — Чим я знову уразив твою волю? Га?

— Руки помийте… — крізь судому в горлі схлипнула дівчина. — І квартиру продезинфікуйте. Аби така брудна тварюка, як я… не…

Хвилину Клавдій думав.

Нарешті зрозумів. Усе ще переживає образу. І приниження від того, що Клавдій чув… І не відреаґував. Отже, узяв до відома.

Відьма до відома.

— Івго, дурненька. Та мало хто що бевкнув. Він же ж… Чугайстир.

Слово це вимовлялося звично важко, із запинкою. Але дуже красномовно; Івга кліпнула мокрими очима:

— Він… навіщо? Помстився ж, годі… Ні… Плюнув у спину… отрутою. Чугайстри — вони всі… кати. Як з нявкою… Я бачила. Коло… Колесо. Добре намотуються нутрощі. Нявки — не люди, але ЦІ ще гірші. Чому їм ЦЕ дозволяють? Нявка… Голосить… Мішок на «змійці»… і фіалками пахне, гидко так…

Клавдій затулив собі носа. Несамохіть — ховаючися від віртуального запаху.

Івга затнулася. Закліпала, часто-часто, мов крилами.

Він повернувся і вийшов на кухню. Витягнув з холодильника пляшку пива, відкоркував зубами і вилив у себе. Не відчуваючи смаку. Забути ТОЙ запах. Викинути з думок ТОЙ мішок… брудно-зелений, на металевій «блискавці».

— Я… щось не так… сказала?

Руда. З сухими очима. Уважна і напружена; а Клавдій був упевнений, що нічим не викрив себе.

— Ні, Івго. Все добре. Просто… не терплю… фіалок.

— Вибачте.

— За що?

Вона дивилася серйозно. Сумно. І співчутливо:

— Я… мені здалося, нагадала про погане. Не буду більше; вибачте.

  (ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)

Дві години блукань вулицями привели його до стану хворобливого отупіння.

Нестямно сигналили машини. Водії сварилися і погрожували. Щасливе небуття під колесами. Думка про самогубство була такою приємною, що довелося вдарити себе в обличчя. Істерику бісів…

Бажання накласти на себе руки має властивості хвороби… прощальний подарунок безодні, яка так його і не отримала…

…але отримає. Порож-НЯВКА. Порожня…

Та ж — Дюнка? Чи… хто?!

Він довго стояв у під’їзді. Нерухомий. Знетямлення без падіння. Отже, можна знепритомніти, але не впасти. На ногах — але без голови.

Викликав ліфт і вже десь між одинадцятим і п’ятнадцятим подумав про порожнечу під ногами, у ліфтовій шахті.

Відімкнув двері.

Вона не спала. Вона взагалі не спить.

— Клаве?..

Вираз її очей. Там, на даху, коли вона схилялася над ним, який так і не переступив МЕЖІ. Дивилася ледь розгублено… спантеличено. Розчаровано?

— Я, — сказав він, хоча Дюнка, звісно, не могла його ні з ким переплутати.

— Клаве…

Як давно ми не бачилися. Як давно…

— Відповідай мені, Докіє. Дивися у вічі й відповідай. Ти… тягнеш мене за собою?

Мовчання.

— Ти бажаєш моєї смерти? Чому? Думаєш, так буде краще? Ти не думала спитатися, чи ХОЧУ цього я?

Обличчя Дюнки зробилося сірим, зі сутінню синяви. СиНЯВА. Вуличні вогні вихоплювали з мороку то гострі вилиці, то темну смугу вуст,