Сім драконів для Білосніжки. Таємниці Сніжної академії 1 - Галлея Сандер-Лін
— Він тобі сьогодні більше не знадобиться, — Себ, що невідомо в який спосіб відчинив двері (ні, не зламав із шумом і хрускотом, а саме відкрив, не пошкодивши ні деревини, ні засувки і, здається, не видавши і зайвого звуку!) забрав у неї девайс. — Якщо вимила руки, йди до столу.
Сніжа побрела назад у вітальню. Та що коїться взагалі? Спершу гірлянда, тепер двері... Скунс що, чарівник?!
Але на цьому сюрпризи не скінчилися. Варто було Сніжані повернутися до кімнати і таки сісти за стіл, скроні налилися важкістю, голова стала свинцевою. Привітання мачухи «З Новим роком!» пролунало десь на краю свідомості. Дівчина сяк-так рухала щелепами, пережовуючи салат, чергову порцію якого їй насипала Іриса, запиваючи соком (їй знову не дозволили випити шампанського або ще чогось алкогольного), і ледь не випустила виделку, коли до неї долинув знайомий голос, який не давав спокою всю попередню ніч. З кожною миттю голос у голові звучав усе виразніше, хоч і не був таким сильним, як напередодні, він кликав і манив:
«Час прийшов, прийди… Ти остання… Змирися… Прийди…»
Але чому? Дія спиртного давно скінчилася, п'яний чад (якщо так можна сказати) теж, тоді що це за голос?
— Люба, що з тобою? — співчутливо спитала Розанна.
— Кепсько почуваюся, погано спала минулої ночі… — збрехала Сніжана, що була готова вдаритися в паніку. — У мене вперше в житті було похмілля, от і...
— Може, тоді принести тобі ще одну порцію відвару? — у тоні мачухи прорізалися додаткові нотки турботи.
— Ні-ні, я так наїлася, що вона просто не ввійде, — Сніжка навіть поплескала себе по животу для більшої переконливості. — Все було дуже смачно, дякую, Ірисо.
А голос у голові все наярював, не замовкав. Він був дивний: ні чоловічий, ні жіночий, якийсь потойбічний. Виникло раптове бажання кудись іти, щось робити, але куди тут підеш, коли поруч фактично сторожовий пес та його матуся?!
Ось він, перший день нового року, її день. Усього пара годин відокремлює від повноліття, дожити б ще до нього. Інтуїція продовжувала волати про небезпеку, але ідей, як виплутатися, не було. Це в книжках героїня робить якусь примітивну дурість під виглядом дуже розумної речі, на яку, звичайно ж, як повні ідіоти, ловляться лиходії, після чого вона парою нескладних пасів розмітає ворогів. І все в шоколаді, світ упав до її ніг, варто було підняти брову.
Чи їй на допомогу фактично з нізвідки приходить шикарний чоловік (і неодмінно красень, та ще й з кубиками пресу!), з'являючись хто з комори, хто з ванної, хто з її власної спальні (найсуворіші просто вламуються через портал або на худий кінець через вхідні двері), і в останній момент вириває сердешну з лап недругів, а потім забирає з собою, щоб самому познущатися досхочу, і героїня проходить всі кола примусу/зневаги/утиску (потрібне підкреслити), а потім, зрозуміло, закохується в аб'юзера/владного егоїста/хама, який ближче до кінця історії перетворюється на ганчірочку біля її ніг, адже так належить за законом жанру. Потрібен же в історії хепі-енд? Ще б пак!
Але тільки в житті все не так, а набагато страшніше. І ще почуття безвиході навалюється, бо на порятунок справді чекати нема звідки. Та й руки-ноги у тебе тремтять зовсім не навмисне.
«Мені треба надвір, терміново!»
Під уважними поглядами сім'ї дівчина підійшла до вікна. Снігова зимова ніч, підсвічена місячним світлом, Новий рік, прийдешній день народження, сяйво гірлянд, феєрверки в небі, віддалені голоси людей… Люди, ось він шанс врятуватися! Тільки як до них дістатися?
«А якщо прямо з вікна вистрибнути?» — виникла крамольна думка, що переривалася невгамовним голосом.
Але, знову-таки, під вікном другого поверху на неї не чекає вищезгаданий красень, готовий підхопити на руки, чи якийсь портал. Там, внизу, асфальтова доріжка, трохи припорошена снігом, а ламати собі кінцівки бажання немає жодного.
— Давайте вийдемо помилуватися ялинками! — сказала Сніжка єдине, що спало на думку, і зробила крок до дверей. — І феєрверки подивимося, звідси погано видно…
— Не поспішай, дорогенька, сьогодні на нас із тобою чекає дуже насичена ніч… — тоном, сповненим передчуття, промовила «матінка», а на шляху матеріалізувався Себастьян, хоча щойно був на пристойній відстані.
«Може, вдати, що в мене заболів живіт? Так, шито білими нитками, але раптом Роза все ж таки злякається, викличе швидку і...»
Подальші панічні міркування Сніжани потонули у в'язкому тумані. До неї долинув знайомий аромат, тільки він був набагато сильнішим і насиченішим, ніж раніше. На Сніжку напала раптова слабкість, голова пішла обертом, а серце припустило з потрійною силою. Дівчина похитнулася і майже впала в обійми «братця», погано розуміючи, що саме відбувається.
Перевівши каламутний погляд на Розанну, Сніжа відзначила на обличчі тієї задоволену посмішку. Судячи з усього, час удавання минув, настав час «відкривати карти». У руці мачухи була пам'ятна чорна свічка з магазинчика Раїли, від якої й поширювався по кімнаті цей дивний запах, що підкорював своїй волі, і діяв він так тільки на Сніжану. І коли тільки Роза встигла запалити цю кляту свічку?
«Здається, мені кінець…»
