Сім драконів для Білосніжки. Таємниці Сніжної академії 1 - Галлея Сандер-Лін

Сніжана була не з тих, хто легко здається і відступає від своєї мети, а її мета зараз — по можливості втекти з дому та зустріти Новий рік (і, звичайно ж, день народження) десь подалі від «рідних». Причин вийти на вулицю не було, покупок і так ціла купа, а без причини (Сніжа чомусь була в цьому абсолютно впевнена) її з дому не випустять. Хоча спробувати можна.

— Ти куди? — зупинив дівчину голос Себастьяна, коли вона намагалася вислизнути надвір. — Залишайся вдома і готуйся до свята.

— Хочу трохи прогулятися, подихати свіжим повітрям… — почала вона.

— Виходь на балкон і дихай собі на здоров'я, — він заслонив вхідні двері.

Угу, звичайно, балкон на третьому поверсі, а ламати собі руки та ноги, намагаючись із нього зістрибнути, не хотілося зовсім.

— …і нарядити ялинки у дворі, — продовжила Сніжка. — Адже ми їх щороку вбираємо.

Так і є. Ще в дитинстві Сніжана дуже переживала, коли переймалася, що ялинка «вмирає» після свята, що з неї облітають голки, які пожовкли, і що згасає свіжий запах хвої, тому вони з татом купили штучну ялинку і ставили вдома саме її, а у дворі батько посадив пару невеликих ялинок, які кожен Новий рік радували Сніжу й ароматом хвої і тим, що були «живими» і не «вмирали» після загальних веселощів. Вони з батьком власноруч їх прикрашали гірляндами та мішурою, і їхнє подвір'я в окрузі вважалося найкрасивішим і ошатним.

Після смерті батька Сніжка вирішила не відступати від традиції, для неї це був ніби особливий ритуал, що зближував її з татом, але сьогодні він може виявитися ще й порятунком від лякаючої невідомості. Бо так, дивні приготування «сімейки» дуже й дуже лякали.

— Добре, нарядимо, — погодився «братець». — Але я піду з тобою!

І справді пішов, навіть до ладу не одягнувшись, просто куртку нарозхрист накинув, хоча за віконцем десь мінус п'ять. Себ взагалі напрочуд добре переносить холод, ніби одяг йому взагалі не потрібний. Хоч щось у них спільне: віднедавна (коли вийшла з коми після аварії) Сніжана раптом відчула, що теж стає все менш чутливою до холоду, так що шапку носила тільки за звичкою, тоді як Себастьян не носив її навіть при двадцятиградусному морозі.

Загалом, радісна подія перетворилася на нервування. Сніжана рухалася якнайповільніше, розтягуючи процес настільки, наскільки можливо, паралельно шукаючи можливість втекти. Може, Себа хтось відволіче, можливо, йому зателефонують чи мачуха покличе, і тоді Сніжа зможе втекти… Але ні, довкола давно густі сутінки, почалася хуртовина, яка могла б замести сліди, а «братик», як і раніше, стояв над «сестрицею» Цербером. Він прикрашав верхівки ялинок, що добряче підросли, куди Сніжка вже не дотягувалася, але вловлював кожен її рух і був готовий припинити будь-яку спробу втечі.

Сніжана якраз зібралася запалити гірлянди, як вони раптом засвітилися самі собою. Дива та й годі!

— Задоволена? — запитав Себастьян. Зважаючи на все, це він встиг їх запалити, інших пояснень не було.

— Задоволена, — кивнула вона й анітрохи не збрехала.

Різнокольорові вогники не тільки підсвічували блискучу мішуру, завдяки чому та сяяла ще яскравіше й освітлювала припорошені білими крихтами зелені гілки, а й відбивалися внизу на снігу, що переливався й іскрився, повертаючи Сніжці відчуття казки. Відчуття, яке згасло разом із втратою батька, з яким вони щороку так само милувалися падаючими сніжинками у світлі гірлянд, що оперізували пухнасті ялинки. Милувалися і говорили про матусю, яку Сніжана навіть не пам'ятала, бо тієї не стало незабаром після її народження. У дівчини мимоволі виступили сльози.

«Тату, тату, чому ти пішов так рано?»

— Якщо задоволена, тоді пішли назад, нас чекають до столу, — буркнув Себастьян, коли почув, як вона стримано схлипнула. — Швидше, не змушуй мене застосовувати силу... — і повів її в будинок як овечку на заклання.

Недарма існує вираз «відгодовувати на забій», ох, недарма… Сніжка сиділа за святковим столом, що ломився від усіляких смаколиків, і відчувала себе жертовним ягнятком. На неї і дивилися відповідно, ніби це її остання трапеза у житті.

— Тут усі твої улюблені страви, — посміхнулася Розанна.

«Ні, тут страви, які ти сказала мені вважати улюбленими», — подумки заперечила Сніжана.

— Так, у нас сьогодні достаток, — вимучено всміхнулася вона, вигадуючи привід, щоб утекти.

«Може, не розмінюватися на дрібниці і викликати поліцію? Хм, і що сказати? «У нас намічається обряд екзорцизму»?! Угу, вони мене або з Новим роком привітають і скажуть, що жарт зовсім не кумедний, або в психлікарню запроторять. Хоча, можливо, і варто спробувати…»

— Ой, а я руки не помила! — схопилася Сніжа зі стільця, окрилена рятівною думкою. — Я швидко.

— Себастья-а-ане… — мачуха вказала йому поглядом, щоб ішов слідом.

Та це просто знущання! Але виходу нема, Сніжана під конвоєм попленталася до вбиральні, проте зачинила двері перед носом «братця», а потім ще й на клямку замкнула. Діставши смартфон, глянула на годинник: за двадцять хвилин дванадцята. Цікаво, наскільки адекватний у цей передноворічний час черговий у поліцейській дільниці? Проте зателефонувати не вдалося: не було сигналу мережі. Ну що ж таке?! У будинку зазвичай не спостерігалося подібних перебоїв. А потім телефон раптом просто вимкнувся, хоча заряду батареї було більше половини. Ні, ну це вже взагалі нікуди не годиться!