Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

Вона стояла на порозі. Вона, як і її будинок, була свіжою, чистою і прямою, хоча вся околиця була напівзруйнованою, заляпаною болотом і від неї віяло тихим розпачем.

Кривава відьма.

-- Бачу, ти знайшла шлях до моїх дверей, -- промовила вона.

-- Просто проходила поруч.

-- Та годі тобі. Я знала, що ти прийдеш. Бачила це. Заходь, поп‘єш чайку.

-- Не ображайся, але я не хочу.

Вона посміхнулася.

-- Всі ми робимо те, чого не хочемо. Це частина нашого життя. Нам потрібно обговорити справи, про які краще не розмовляти на вулиці.

Мені дуже не хотілося ображати криваву відьму. Проте я все ще вагалася.

-- Ходи, я тебе ще й погодую. Ти виглядаєш на таку, що любить коржики.

В животі в мене забурчало. Я зайшла в дім.

Всередині було вбого і майже безжально чисто. Не знаю, чого я очікувала. Може банок з очима тритонів і кажанів на кроквах. Натомість він нагадав мені материнський дім, багато років назад. Я майже чула, як вона бурмоче “бідний не означає брудний”, як вона це робила, коли щось шкребла.

На маленькому столику, накритому на двох, був чай з медом і свіжоспечені коржики з родзинками. Я не любителька родзинок, а от коржики пахнули чудово.

-- Ти Бачила, що я прийду? Чи кожен день накриваєш такий сніданок?

-- Я знаю, чому ти не любиш мене, Амро Тетіс, -- відповіла вона. Чи не відповіла.

-- Як я можу не любити тебе? Я навіть не знаю тебе.

-- Але ти знаєш, хто я така. І що можу зробити. Ти ненавидиш саму ідею про долю, то як ти можеш комфортабельно почуватися в присутності когось, хто Бачить її?

Я сьорбнула чаю, розмірковуючи про те, що вона сказала. В певному сенсі, це була правда.

-- Я не сумніваюся, що в тебе є дар Бачення. Але я розрізняю між здатністю бачити майбутнє, хоча й туманно, і знанням того, що доля приготувала для когось конкретного. Якщо доля взагалі існує.

-- О, вона існує, проте я не марнуватиму час намагаючись переконати тебе в цьому. Але ти маєш рацію, вважаючи, що бачити майбутнє це не те саме, що знати, що підготувала для тебе доля.

-- Не думала, що ти погодишся.

Вона знизала худими плечима.

-- Бачити майбутнє – це бачити найімовірніший маршрут подорожі. Знати долю, дорогенька, це знати пункт призначення. Я Бачила твоє майбутнє, дорогенька, і мушу з прикрістю сказати, що в основному воно темне і криваве.

-- Було. Все закінчилося. Клинка Абанон більше не існує, а Червона Рука мертвий. Я покінчила з твоєю Восьмикратною Сукою.

Вона посміхнулася, і хоча в її посмішці була крихта співчуття, мені здалося, що значно більше в ній було чогось, що я б назвала презирством. З іншого боку я завжди очікую від людей найгіршого, якщо не маю причин не робити цього.

-- Я Бачила твоє майбутнє і трохи твою долю. Хоча тобі здається, що ти покінчила з Восьмикратною Сукою, вона ще далеко не покінчила з тобою. Ти матимеш справу з богами й богинями, напівбогами й демонами, і з Силами Землі й Етеру перш ніж видихнеш свій останній…

Я зірвалася на ноги, відкинувши назад крісло.

-- Чому в біса ти розповідаєш мені такі речі?

-- Бо це правда.

-- То й що з того? Яка мені з цього користь?

-- Бо тобі потрібно підготуватися.

-- І як в біса я повинна це зробити.

Вона опустила очі на свій коржик.

-- Не знаю. Це доведеться відкрити тобі самій.

В мені спалахнула гаряча лють.

-- Ось тому, саме тому, я не хочу мати нічого спільного з Провидцями. Бо не дивлячись на всі ваші знаки й прикмети, якими правдивими вони б не були, від вас не дочекаєшся краплини корисної інформації, і ви ніколи-преніколи не пропонуєте хоча б крихітної надії. Доля – це рабовласник, криваво відьмо, а я відкидаю її ланцюги.

Коли я виходила в двері, вона промовила тихим голосом.

-- Саме тому доля обрала тебе, Амро Тетіс.

-- -- --

Хольгрен знайшов мене коли сонце вже сідало. Я сиділа на хвилеломі на північ від гавані, спостерігаючи за щораз темнішим морем, чесно кажучи, не думаючи ні про що.

-- Захід сонця в протилежному напрямку, -- сказав він, бочком підсунувшись до мене і спершись на грубий камінь.

Я буркнула:

-- За своє життя я вже надивилася на захід сонця. Як ти мене знайшов?

-- Шляхи магів несповідимі, -- сказав Хольгрен, легко посміхаючись. Він підняв два стиснених пальці. Я не відразу побачила між ними волосинку.

-- Ти залишила це під час свого першого візиту в моє пристанище.

Я пильно поглянула на нього.

-- Мені якось трохи моторошно.

Він знизав плечима і відпустив волосок, який плавно опустився в неспокійне море під нами.

-- До речі про волосся, твоє відросло доволі непогано.

На це мені було нічого сказати, тож я промовчала. Тиша затягнулася, але вона не була ніяковою.

-- В мене погані новини, -- промовив він нарешті. – Гавон зник.

-- Тобто як це зник?

-- Зник, щезнув, пропав.

-- З моїми грішми. Звісно.

-- Боюся, що так. Але Дарувнер сказав, що хоче побачитися з нами, як тільки ми оклигаємо. В