Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

-- То ти не хочеш прийти сюди й врятувати життя цьому нещасному?

Мені не сподобалося, до чого вело це запитання.

-- Ти що боїшся битися зі мною?

Почулася різка серія нот; я вирішила, що це новий сміх Боша.

-- Я так розумію, це означає “ні”. Виходь. Покінчимо з нашими чварами. Раз ти такий впевнений у результаті, то завжди можеш повернутися і прикінчити Локвуда після того, як розберешся зі мною.

-- Зайві клопоти, -- відповів він, і тоді я почула, як щось розривають і розпачливий крик, який раптово обірвався.

-- Ой, -- сказав Бош. – Який я незграбний.

Одним з того, що мене навчили, давно тому в провулках Белларіуса, коли Тейнер, мій друг і захисник вчив мене битися на ножах, було ніколи-преніколи не втрачати самовладання під час бійки. З усіх навичок бійки на ножах, які він мені втокмачував, ця була критичною. Цей урок дався мені нелегко – як для будь-якої дитини – але я його вивчила.

Внизу, під вибухом киплячої люті від смерті Локвуда, відсторонена, позбавлена емоцій частина мого розуму почала автоматично перебирати голі факти в швидкій послідовності.

Локвуд швидше за все був мертвим або при смерті. Причин залишатися в цій пастці більше не було. Пора валити. Хольгрен може спалити тут все, як тільки я виберуся.

Я повернулася і побігла. Як виявилося, саме вчасно.

Бош контролював одного зі своїх пекельних пестунчиків. Весь час, поки я розмовляла, він знаходився наді мною, чекаючи, щоб накинутися на мене.

Коли я повернулася, то краєм ока зауважила ледь помітний рух вгорі, а тоді його пазурі зорали мені спину, розриваючи на смуги куртку, сорочку і шкіру. Маленький демон, який викрав голову Боша зі Шпори Півня. Я закричала від шоку і болю, але не зупинилася. Відразу за дверми на мене чекали Хольгрен і достатньо світла, щоб побачити мого ворога.

Я почула шипіння і шкрябання пазурів по дерев‘яній підлозі. Я знала, що ця тварюка огидно швидка. Може навіть достатньо швидка, щоб схопити мене до того, як я вибіжу надвір. Часу, щоб повернутися і кинути ножем не було. Тож коли я досягла дверей, то з ходу виконала щось схоже на пірует, викинувши руку з ножем туди, де, як я гадала, буде демон.

Я поцілила йому в горло.

Він з пекельною силою рвонув моє передпліччя, і коли ми приземлилися на вулиці, опинився на мені зверху. Ніж в шиї не давав йому відкусити мені голову, хоча він озвіріло намагався затиснути мене в своїх слинявих жучих щелепах. Його пазурі почали витворяти спереду мене те ж, що зробили з моєю спиною, залишаючи глибокі, криваві й палаючі лінії в мене на грудях і животі.

Лівою рукою я загнала ще один ніж йому в бік. Використовуючи руків‘я двох ножів як ручки, я перевернулася і вигнула тіло якомога далі від його пазурів. Не зважаючи на його лють, в мене була перевага у вазі. Я майже перевернула його на спину. Обережно поклала черевик йому на шию і навалилася всією вагою, він почав звиватися і корчитися.

Тоді я витягнула два клинки й з швидкістю і точністю виробленими довгою, довгою практикою, вбила по одному в кожне з його фасеткових очей, поки їхні кінчики не заскреготали об задню частину черепа.

-- Це за Локвуда, мабуть, -- важко видихнула я, тоді відскочила з ножами в руках. Демон ще трохи побився у муках, тоді раптово стих.

Бош дивився на мене з порога.

-- Вражаюче, -- пропищав він. – Я б тобі поаплодував, але сама бачиш.

Він підняв свої закривавлені передні лапи, помахав ними туди-сюди. Тоді накинувся на мене.

Пам‘ятаю, я ще подумала, де в біса Хольгрен, відбиваючи одну з його лап. Інша вирила глибоку, криваву рану в мене на стегні. Тоді я опинилася під ним, і вісім металевих лап здіймалися і падали навколо мене, б‘ючи по бруківці з такою силою, що вона розсипалася у друзки. Бош з усіх сил намагався проштрикнути мене, хоча фактично не бачив де я. Це все тривало не більше ніж десяток ударів серця, але в цю коротку вічність, розпачливо звиваючись, щоб уникнути уколу, я була впевнена, що загину.

А тоді почулося жахливе ХРУСЬ. Наді мною тіло Боша зім’ялося всередину так, наче сотня бойових молотів одночасно лупнули по ньому.

Бош, п‘яно похитуючись, побрів геть, надприродне світло, яке мерехтіло на тепер покрученому тілі, потьмяніло. Коли воно згасло, він впав, нерухомий, на бруківку.

-- Пробач, що припізнився, -- сказав Хольгрен і на непевних ногах підійшов до мене, тримаючись за бік. – Видно Бош очікував, що я теж прийду і приготував зустріч.

Я поглянула повз нього, вздовж вулиці, й побачила мокру груду величиною з коня, але вкриту лускою, сукровиця ще била з неї струменем в ритм серця, що повільно затухало.

-- Краще пізно, ніж ніколи.

Розділ 29

Ми обоє були змучені й стікали кров‘ю, а приблизно десь за годину я повинна була віддати жабу Гейрусу. Але ми не могли просто залишити лежати на вулиці гармидер з пекла родом – Боша і маленького демона. Я порвала зіпсовану куртку на смужки, щоб перев‘язати найгірші рани, поки Хольгрен робив якийсь магічний фокус пов‘язаний з призмою, щоб зв‘язатися з Клюге – видно вони обмінялися чарівними візитками, які дозволяють їм контактувати між собою.

Як тільки моя кров перестала поливати бруківку, я запропонувала Хольгрену зробити те саме, але він відмахнувся.

-- Піду погляну, як там Локвуд, -- сказала я і він