Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

-- Як гадаєш, що трапиться, якщо Бог, який знає всі таємниці світу, про те, як він створений, відчуватиме таку ненависть, яку відчуваєш зараз ти? Ні, Амро; ця ноша не повинна спасти на Бата.

-- Тоді на кого? – витиснула я з себе. – Я не можу. Не можу…

-- Ні, -- сказав він м‘яко. – Ти теж не можеш. Але Бат знає таємницю і хоче поділитися нею з тобою.

Він нахилився і почав шептати мені у вухо.

Він шептав довго, хоча це було одне слово. Слово було дуже довгим і його викували у вогні під час створення світу. Я кажу це було слово, бо так Бат вирішив виразити його мені, але насправді це була єдина, чиста, нерозбавлена концепція.

Ні, це не була любов. Любов -- не протилежність ненависті. По суті вони набагато ближчі ніж вам здається.

Тоді, що є протилежністю любові, запитаєте ви? Чи ненависті, якщо вже на це пішло? Я й гадки не маю. Цією таємницею Бат зі мною не поділився.

Бат поділився зі мною нерозбавленою правдою Апатії, клятий щуройоб, і це спрацювало.

А що таке Апатія? Найкраще як я можу описати її – це фаталізм змішаний з цілковитою байдужістю. Маємо те, що маємо. Що буде, те буде. Немає сенсу думати про це, а тим більше перейматися. Фактично, немає сенсу взагалі щось робити.

Прислужник прошептав це жахливе слово мені у вухо і я впала безсило на сходи, як маріонетка з обрізаними нитками.

Клинок продовжував заливати отруту мені у вухо, але мене це вже не обходило. Те, що він говорив, та ніщо інше. Якби мене так залишили, я б пролежала на сходах храму, поки не померла з голоду чи спраги. Я була безвольною оболонкою. Моє тіло дихало, серце билося, але крім цього я не робила нічого, бо я була байдужою до всього. Пилинку занесло мені в око, то й нехай. Моргати було марно.

Бат вирвав у Клинка зуби. А також перетворив мене, по суті, в живого мерця.

-- Мій Пан просив тебе стерегтися Восьмикратної Суки, Амро, -- сказав він, схопив мене під пахви і почав тягнути по сходах. – Що ж. Бат – володар таємниць. Він добре їх береже. І тебе він теж добре збереже. Що таке для Бата ще одна таємниця?

Він тягнув мене в храм, де, вочевидь, я зникну назавжди. Стану ще однією таємницею. Кожному клинку потрібні піхви.

Ненависть і апатія. Нестримне проти нерухомого, а мене перемелювало посередині. Ми були вже майже нагорі сходів.

-- Таємниці – це влада, -- шепотів прислужник мені до вуха. – Яке це відчуття бути безсилою? Ні на що не здатною? Коли тебе використовують? Бути знаряддям в руках значно потужніших від тебе сил?

Тоді я відчула до нього ненависть. Ні, я відчула… не ненависть. Лють.

Я відчула лють. А під нею – страх.

На мертву нікчемність апатії та нищівний потік отруйної ненависті Клинка, всередині мене розквітала лють. Вона палила і різала, повільно рухалася до рота у вигляді крику.

Я нічиє не знаряддя.

Відлуння того страшного Слова, яке він влив мені до вуха, згоріло дотла, до тиші. Мерзенний шепіт Клинка почав заїкатися, тоді замовк. Прислужник перестав тягнути мене і під кінець прошепотів мені до вуха.

-- Є таємниці, якими не можна ділитися. Є таємниці, які потрібно відкривати.

Я лежала на сходах і важко дихала, тремтячи від люті. Я відчувала, що мені краще не рухатися, бо я могла спалити весь світ.

Клинок припинив свій невпинний, невгамовний рух. Тепер він був метальним ножем. Досконало збалансованим для моєї руки. Вперше він звернувся до мене напряму.

Я буду твоїм знаряддям. Мене створили, щоб я був твоїм знаряддям. Скористайся мною, Амро.

-- Заткнися, -- сказала я. І він заткнувся.

Лють всередині продовжувала кричати, не спиняючись. Я знала, якщо я піддамся їй, то світ згорить. Я знала це. Я не могла дозволити їй вийти з-під контролю. Повільно, обережно, я сіла на сходах і поглянула на прислужника.

-- Я теж знаю пару таємниць, -- сказала я йому крізь заціплені зуби. – Таємниці не мають сили. Самі по собі. Контроль над таємницями – ось що таке сила. Контроль – це влада, я маю рацію… Бате?

Він кивнув.

-- Є таємниці, якими не можна ділитися. Їх потрібно відкривати.

-- А якби я не відкрила цієї таємниці? Маринував би мене в якомусь потаємному місці, щоб вічно поглинати ненависть Клинка?

-- Так, -- відповів він без найменшого вагання.

-- Принаймні ти чесний. – Я встала на ноги й обережно рушила вниз по сходах. Я не могла дивитися на бога таємниць. Лють всередині мене прагнула перетворити його в попіл. Цілковито людська, цілковито моя лють.

-- Що будеш робити з Клинком? – вигукнув він за мною.

Я не зупинилася, але сказала через плече.

-- Я могла б сказати, що це таємниця, але насправді це просто не твоя йобана справа.

Його сміх супроводжував мене по незвично порожній вулиці.

Розділ 33

Ще однією таємницею, яку Бат безсумнівно знав, і притримав для себе, було те, що контроль – ілюзія.

Я збудувала для себе міст з люті, але коли я йшла по ньому, він розсипався позаду. Я звільнилася від Апатії, яку бог таємниць наклав на мене. Але коли зникла загроза, що мене на цілу вічність заховають в якомусь кутку його храму, як живого трупа, вмістилище ненависті Клинка – без цієї загрози було важко опанувати гнів.

Клинок мовчав, проте я не довіряла йому. Старий священник