Битва королів - Джордж Мартін

Наступним повернувся Аґо. На південь земля безплідна й випалена, присягався він. Аґо натрапив на руїни ще двох міст — менших за Ваїс-Толоро, але дуже схожих. Одне з них охороняло коло черепів на іржавих залізних палях, тож він не наважився увійти, а от друге досліджував, скільки зміг. Він показав Дані знайдену там залізну бранзолетку, оздоблену неограненим вогненним опалом завбільшки з її великий палець. Були там і сувої, але вони кришилися від старості, тож Аґо залишив їх там, де лежали.

Подякувавши йому, Дані звеліла зайнятися ремонтом брами. Якщо за давніх часів ворог уже перетинав пустелю, щоб зруйнувати місто, він може повернутися.

— Маємо підготуватися,— оголосила вона.

Джого не повертався так довго, аж Дані вже злякалася, що втратила його, та коли всі вже й припинили його виглядати, він приїхав з південного сходу. Першим його побачив один з вартових, виставлених Аґо, й почав гукати, і Дані поквапилася на мури, щоб переконатися на власні очі. Це таки була правда. Повернувся Джого, і не сам. За ним їхали трійко дивно вбраних незнайомців на горбатих потворах, поряд з якими будь-який кінь здавався карликовим.

Перед брамою вони натягнули повіддя й поглянули на Дані, що стояла на мурах у них над головою.

— Крове од крові моєї,— гукнув Джого,— я доїхав до великого міста Карта й повернувся з цими трьома, бо вони хотіли побачити тебе на власні очі.

Дані поглянула вниз на чужинців.

— Ось я. Дивіться, скільки душа забажає... але спершу назвіться.

Блідий чоловік з синіми вустами гортанно озвався по-дотрацькому:

— Я — Піят Прі, великий чаклун.

Лисань з сережкою в носі відповів валірійською вільних міст:

— А я — Заро Зоан Даксос з Тринадцятьох, купецький король з Карта.

Жінка в лакованій дерев’яній машкарі заговорила загальною мовою Сімох Королівств:

— А я — Квейт з Тіні. Ми шукаємо драконів.

— Більше не шукайте,— сказала до них Данерис Таргарієн.— Ви їх знайшли.

Джон

Білодерево — ось як значилося селище на Семових картах. Як на Джона, селищем це назвати було важко. Чотири однокімнатні розвалюхи з нескріпленого розчином каміння навколо порожньої кошари, і ще колодязь. Криті хати були дерниною, а вікна затуляли напнуті шкіри. А понад хатами нависало біле гілля й червоне листя велетенського віродерева.

Такого великого дерева Джон у житті не бачив: стовбур — вісім футів завтовшки, а віття розкинулося так широко, що під його шатром цілком сховалося селище. Але вражали не так розміри дерева, як лик на ньому... особливо рот — не простий викарбуваний проріз, а зазублена пелька, здатна заковтнути вівцю.

«Але кості тут не овечі. Й у попелі — не овечий череп».

— Старе дерево,— нахмурився на своєму коні Мормонт.

— Старе,— погодився крук у нього з плеча.— Старе, старе, старе.

— І могутнє! — Джон відчував його силу.

Поряд зі стовбуром спішився Торен Смолвуд, чорний у своїй кірасі й кольчузі.

— Погляньте на лик. Чого дивуватися, що люди, коли вперше висадились у Вестеросі, злякалися тих ликів. Мені самому кортить прикластися до цієї бісової пики сокирою.

— Мій лорд-батько вірив,— заговорив Джон,— що перед серцедеревом жодна людина не зможе збрехати. Давні боги знають, коли людина бреше.

— Мій батько теж у це вірив,— сказав Старий Ведмідь.— Дайте-но мені глянути на череп.

Джон зліз із коня. За спиною в нього у чорних шкіряних піхвах висів Довгопазур, байстрючий меч-півторак, якого йому подарував Старий Ведмідь за врятоване життя. «Байстрюк для байстрюка»,— жартували хлопці. Руків’я для Джона зробили нове, оздоблене головкою з білого каменя у формі вовчого писка, а от сам клинок був з валірійської криці — старий, легкий і смертельно гострий.

Ставши навколішки, Джон застромив у пащу руку в рукавичці. Усередині все почервоніло від засохлої живиці й почорніло від вогню. Попід верхнім черепом Джон угледів іще один — менший, з відламаною щелепою. Він наполовину ховався в золі та шматочках костей.

Коли Джон передав череп Мормонту, Старий Ведмідь підніс його в обох руках і зазирнув у порожні очниці.

— Дикуни палять своїх мерців. Ми це завжди знали. Шкода, що я не запитав навіщо, коли було ще в кого питати.

Джон Сноу пригадав повсталого мерця, на блідому обличчі якого горіли блакитні очі. І зрозумів, навіщо палити померлих.

— Якби ж то кості говорили! — пробурмотів Старий Ведмідь.— Цей приятель міг би нам чимало розповісти. Як він помер. Хто спалив його і навіщо. Куди пішли дикуни,— зітхнув він.— Подейкують, діти пралісу розмовляли з мертвими. А я не вмію,— пожбурив він череп назад у пащеку дерева, де той приземлився, здійнявши хмарку попелу.— Обійдіть усі будинки. Велете, залізь на дерево й роздивися. А ще треба привести хортів. Може, цього разу слід буде свіжіший.

Але з тону його було зрозуміло, що він на це мало сподівається.

Будинки обходили по двоє — переконатися, що нічого не проґавили. Джона поставили в пару до Едисона Толета, сивого й худого як спис зброєносця, якого брати прозивали Стражденним Едом.

— Кепські справи, коли мерці повстають,— говорив Ед, коли вони з Джоном перетинали селище,— а Старий Ведмідь хоче, щоб вони ще й розмовляли? З цього точно нічого доброго не вийде, гарантую. І хто сказав, що кості не збрешуть? З якого дива по смерті людині ставати чесною... або розумною? Швидше за все, мерці — ще ті нудотники, які тільки й нарікають: земля холодна, могила має бути ширша, а чому он у того червів більше, ніж у мене...

Щоб зайти у низенькі двері, Джонові довелося пригнутися. Долівка всередині була земляна. Ні натяку на меблі, ні знаку того, що тут мешкали люди,— хіба що трохи золи попід димовим отвором У даху.

— Яке гнітюче це житло! — зронив Джон.

— Я народився у схожій хаті,— оголосив Стражденний Ед.— Чарівні були роки! А потім настали скрутні часи.

Куток кімнати займала ліжниця з сухої соломи. Ед кинув на неї тоскний погляд.

— Усе золото Кичери Кастерлі віддав би за те, щоб поспати на такому ліжку!

— Ви це називаєте ліжком?

— Якщо постіль м’якша, ніж земля, а над нею ще й дах є, то це ліжко,— озвався Стражденний Ед і понюхав повітря.— Гноєм смердить.

Запах заледве відчувався.

— Старим гноєм,— мовив