Битва королів - Джордж Мартін

— А чорний звір? — запитав сер Джора Мормонт.

— Чорний,— відгукнулася Дані,— зветься Дрогон.

Дракони процвітали, а от халасар марнів і малів. Землі довкруж стали ще пустельнішими. Навіть біс-трава майже не траплялася, і коні падали на ходу, тож декому з халасару довелося тягнутися пішки. Дорея підхопила лихоманку, і з кожним льє їй ставало тільки гірше. На вустах і руках у неї набрякли криваві пухирі, волосся вилазило жмутками, й одного вечора їй забракло сили, щоб сісти на коня. Джого сказав, що її слід або лишити, або прив’язати до сідла, але Дані добре пам’ятала ту ніч у Дотрацькому морі, коли лісянка навчила її секретів, як зробити так, щоб Дрого кохав її ще більше. Дані поїла Дорею водою з власного бурдюка, охолоджувала їй чоло вологою ганчіркою і не відпускала її руки, аж поки дівчина, тремтячи, не померла. Тільки тоді вона дозволила халасару рушати.

Інших подорожніх не було і знаку. Дотраки перелякано бурмотіли, що комета завела їх у пекло. Одного ранку, поки вони ладнали табір серед розсипу чорного, поточеного вітром каміння, Дані підійшла до сера Джори.

— Ми загубилися? — запитала вона.— Невже ця пустка нескінченна?

— Ні, вона кінчається,— стомлено відповів він.— Я бачив карти, складені купцями, королево. Небагато караванів заходять сюди, це правда, але на сході лежать величезні королівства й повні див міста. Ї-Ті, Карт, Ашай у Тіні...

— Чи доживемо ми, щоб їх узріти?

— Я вам не брехатиму. Шлях виявився важчим, ніж я міг уявити,— озвався лицар; обличчя його було сіре й виснажене. Рана на стегні, яку він отримав у сутичці з кровними вершниками хала Дрого, так і не загоїлася цілком; Дані бачила, як він кривиться щоразу, як сідає на коня, а дорогою нижче й нижче сповзає з сідла.— Може, ми й приречені, якщо рухатимемося вперед... але я знаю напевно, що ми приречені, якщо повернемо назад.

Дані легенько поцілувала його в щоку. Він усміхнувся, і в неї відлягло від серця. «І заради нього я маю бути сильною теж,— подумала вона похмуро.— Може, він і лицар, але я — кров од крові дракона».

Наступний ставок, який їм трапився, був гарячий, аж парував, і відгонив сіркою, але бурдюки майже спорожніли. Дотраки охолоджували воду в глеках і горщиках і пили її літеплою. На смак вона виявилася бридкою, але вода є вода, а пити хотіли всі. Дані розпачливо поглядала на обрій. Вони вже втратили третину людей, а попереду й далі тягнулася пустка — відкрита, червона й нескінченна. «Комета поглузувала з моїх надій,— подумала Дані, зводячи очі до неба, де виднілася червона риска.— Невже я перетнула півсвіту й побачила народження драконів тільки для того, щоб померти разом з ними у цій жорстокій гарячій пустелі?» Вона в це відмовлялася вірити.

Наступного ранку вдосвіта халасар переходив потріскану й порепану рівнину — тверду та червону. Дані саме збиралася розпорядитися, щоб люди ставали вже табором, аж тут чвалом повернулися розвідники.

— Місто, халесі! — кричали вони.— Місто біле, як місяць, і прегарне, як дівчина. За годину їзди, не більше.

— Покажіть мені,— звеліла вона.

Коли перед нею розгорнулося місто, чиї мури і вежі мерехтіли білим сяйвом за пеленою розжареного повітря, воно здалося Дані таким чарівним, що вона була певна: це міраж.

— Ви не знаєте, що це за місце, пане Джоро?

Лицар-вигнанець втомлено похитав головою.

— Ні, королево. Так далеко на схід я не заїжджав ніколи.

Далекі білі мури обіцяли спочинок і безпеку, можливість загоїти рани й відновити сили, і Дані понад усе кортіло помчати туди. Але натомість вона повернулася до своїх кровних вершників.

— Крове од крові моєї, їдьте вперед і дізнайтеся, як називається місто та як нас там приймуть.

— Так, халесі,— озвався Аґо.

Повернулися вершники швидко. Рахаро зістрибнув з сідла. З його пояса, зробленого з бляшок, звисав великий кривий арах, якого йому дарувала Дані того дня, коли нарекла своїм кровним вершником.

— Це мертве місто, халесі. Нема в нього ні ймення, ні бога, брама розбита, а на вулицях — тільки вітер і мухи.

Джикі здригнулася.

— Коли місто покидають боги, вночі в ньому бенкетують злі духи. Таких місць ліпше уникати. Усі знають.

— Усі знають,— погодилася Іррі.

— А я не знаю,— приострожила Дані коня й повела халасар за собою, попід потрісканою аркою старовинної брами в’їхавши на мовчазну вулицю. За нею рушили сер Джора і кровні вершники, а за ними, повільніше, решта дотраків.

Дані гадки не мала, як давно місто покинуте, але білі мури, такі прегарні здалеку, зблизька виявилися порепаними й обсипалися. За ними лежав лабіринт вузеньких провулків. Тісно тулилися будинки з порожніми крейдяними фасадами без вікон. Все було біле, так наче мешканці міста ніколи не бачили кольорів. Вершники проїжджали купи умитого сонцем каміння на місці завалених будинків, а подекуди виднілися сліди пожарища. В місці, де сходилося шість вуличок, Дані проминула порожній мармуровий постамент. Схоже, дотраки сюди таки навідувалися. Може, зараз статуя, яка зникла звідси, стоїть поміж решти крадених богів у Ваїс-Дотраку. Може, Дані, не підозрюючи, проїжджала повз неї сто разів. У неї на плечі засичав Вісеріон.

Табором стали перед пограбованим палацом, на спустошеному вітром майдані, де поміж бруківки проросла біс-трава. Дані вислала людей обшукати руїни. Деякі йшли неохоче, але йшли... і незабаром підстрибом, з усмішкою на вустах, повернувся пошрамований старий, несучи повні жмені інжиру. Плоди були малі й поморхлі, але люди жадібно до них потягнулися, сварячись і штовхаючись, запихаючи за щоки та блаженно жуючи.

Інші розвідачі, повернувшись, розповіли, що в таємних садах за зачиненими дверима ростуть іще плодові дерева. Аґо показав Дані двір, зарослий переплетеними лозами з дрібненьким зеленим виноградом, а Джого знайшов колодязь із чистою й холодною водою. Але траплялися розвідачам і кості — черепи непохованих мерців, вибілені й потріскані.

— Привиди,— пробурмотіла Іррі.— Моторошні привиди. Не можна тут лишатися, халесі, це їхнє місто.

— Я привидів не боюся. Дракони сильніші за привидів...— («А інжир — важливіший»).— Ходи з Джикі пошукай мені чистого піску для купелі й більше не набридай мені дурними балачками.

У прохолоді намету Дані смажила над жаровнею конину, міркуючи, який у неї вибір. У