Битва королів - Джордж Мартін

— Принесіть миску гарячої води і розпаліть вогонь у коминку,— мовив Теон до старої.— Скажіть, щоб і в інших кімнатах запалили жаровні: тут надто холодно. І, на богів, пришліть когось негайно, щоб замінити циновки!

— Так, мілорде. Як зволите,— поквапилася геть стара.

За деякий час йому принесли гарячої води. Щоправда, була вона ледве тепла, а скоро й геть вихолола, до того ж виявилася морською, але змила куряву довгої подорожі з обличчя, волосся й рук. Поки двоє бранців-рабів запалювали жаровні, Теон скинув брудний з дороги одяг і перевдягнувся до зустрічі з батьком. Обрав чоботи з м’якої чорної шкіри, сріблясто-сірі бриджі з ніжної ягнячої вовни, чорний оксамитовий камзол з вишитим на грудях золотим кракеном Грейджоїв. На шию собі почепив тоненький золотий ланцюжок, а на пояс — ремінь з вибіленої шкіри. З одного боку повісив чингал, а з другого — довгий меч у чорно-золотих смугастих піхвах. Витягнувши чингал, він великим пальцем помацав лезо, а тоді з торбинки на поясі дістав точильний камінь і кілька разів провів ним по лезу. Він завжди пишався тим, що тримає зброю нагостреною.

— Коли повернуся, сподіваюся, в кімнаті буде тепло, а циновки — чисті,— попередив він бранців, натягаючи пару чорних рукавичок — шовкових, гаптованих витонченими золотими завитками.

До Великої вежі Теон повернувся критим мурованим переходом, і луна від його кроків змішувалася з невпинним гуркотінням моря внизу. Щоб дістатися Морської вежі, яка сиділа на своєму кривому «стовпі», треба було перетнути ще три мости — кожен наступний вужчий за попередній. Останній був дерев’яний, скріплений линвою, і від солоного вітру крутився під ногами, як живий. Теон іще до середини не дійшов, а серце вже вискакувало з грудей. Далеко внизу хвилі, вдаряючись об каміння, розбризкували віяла піни. Хлопчаком Теон навіть глупої ночі бігав цими мостами. «Хлопчаки вірять, що з ними нічого не станеться,— прошепотіла до нього осторога.— А дорослі не такі дурні».

Сірі дерев’яні двері, окуті залізом, виявилися зачиненими на засув зсередини. Теон погрюкав кулаком — і вилаявся, бо рукавичку продерла скіпка. Дерево було вогким і цвілим, а залізна окова — іржавою.

За хвильку двері зсередини відчинив вартовий у чавунній кірасі й циліндричному шоломі.

— Це ви — син?

— З дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!

Чоловік відступив. Теон виткими сходами подерся у світлицю. Батька він побачив біля жаровні; з ніг до голови той був закутаний у несвіжу котикову шубу. Почувши стукіт чобіт по камінню, лорд Залізних островів звів очі на свого останнього живущого сина. Він був наче менший, ніж його пам’ятав Теон. А який худий! Балон Грейджой завше був стрункий, але зараз складалося таке враження, наче боги вкинули його в казан і виварили з кісток усе м’ясо, не лишивши нічого, крім шкіри й волосся. Худий як кістяк і жорсткий як кістяк — ось яким він став, а обличчя було мов з кременю витесане. Очі в нього теж були мов з кременю — чорні й гострі, але роки й солоні вітри пофарбували його чуприну у сіру барву зимового моря, в якому піняться білі гребені. Незібране волосся спускалося до пояса.

— Дев’ять років, еге ж? — нарешті заговорив лорд Балон.

— Десять,— озвався Теон, знімаючи порвані рукавички.

— Забрали тебе хлопчаком,— сказав батько.— А ким ти виріс?

— Чоловіком,— відповів Теон.— Вашим сином і спадкоємцем.

— Побачимо,— пирхнув лорд Балон.

— Побачите,— пообіцяв Теон.

— Десять років, кажеш. У Старка ти прожив стільки ж, як у мене. І приїхав як його посланець.

— Не його,— сказав Теон.— Лорд Едард мертвий: йому голову Ланістерка-королева відрубала.

— Вони обидва мертві — і Старк, і той Роберт, який своїм камінням мені мури пробив. Я присягнувся, що побачу їх у могилі, і так і сталося,— скривився батько.— Але суглоби в мене болять від холоду й вільгості, як і тоді, коли вони двоє були живі. І в чому зиск?

— Є зиск,— наблизився Теон.— Я привіз грамоту...

— Це Нед Старк тебе так виряджав? — перебив його батько, скоса поглядаючи зі своєї шуби.— Любив убирати тебе в оксамити й шовки, хотів собі зробити з тебе милу донечку?

Теон відчув, що в лице йому шугнула кров.

— Ніяку не донечку! Не подобається моє вбрання — я перевдягнуся.

— Атож,— відкинувши шубу, лорд Балон звівся на ноги. Він виявився не таким високим, як пам’ятався Теону.— Оте брязкальце в тебе на шиї — ти сплатив за нього золотом чи залізом?

Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він цілком забув! Скільки років минуло... На Старій Весі жінки могли носити прикраси, куплені за гроші, але воїн носив лише ті коштовності, які зняв з тіла ворога, убитого власноруч. «Сплатити залізну ціну» — ось як це називалося.

— Паленієш, як дівча, Теоне. Ти чув запитання. Ти сплатив золоту ціну чи залізну?

— Золоту,— визнав Теон.

Запустивши пальці попід ланцюжок, батько смикнув з такою силою, що й голову Теону зірвав би, якби ланцюжок не луснув.

— Моя дочка взяла собі в коханці бойовий топір,— сказав лорд Балон.— Не дозволю своєму синові виряджатися, як повія! — жбурнув він ланцюжок у жаровню, де той зник між вугілля.— Цього я і боявся. Царина зробила з тебе м’якотілого, а Старки зробили з тебе свого.

— Ви помиляєтеся. Нед Старк був моїм тюремником, але в крові у мене й досі сіль і залізо.

Лорд Балон відвернувся, щоб погріти кістляві руки над жаровнею.

— Але Старкове вовченя посилає тебе до мене, як ученого крука з недолугим повідомленням у дзьобику.

— Грамоту, яку я привіз, недолугою не назвеш,— сказав Теон,— а пропозицію, яку робить Роб, я сам йому підказав.

— Вовчий король зважає на твої поради, справді?

Схоже, сама ідея розвеселила лорда Балона.

— Так, зважає. Я з ним полював, навчався, ділив мед і м’ясо й воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він бачить у мені старшого брата, він...

— Ні! — тицьнув йому батько пальцем в обличчя.— Не тут, не в Пайку, не в моїй присутності ти називатимеш його братом — сина чоловіка, від чийого меча полягли твої справжні брати. Чи забув Родрика й Марона, своїх кревних братів?

— Нічого я не забув.

Якщо по правді, Нед Старк не вбивав його братів. Родрик поліг од руки лорда Джейсона Малістера у Стражморі, а Марон