Битва королів - Джордж Мартін

— Навіщо? І чому тут готується до походу стільки лодій?

— А навіщо лодії зазвичай готуються до походу?

Коней дядько лишив припнутими перед прибережним заїздом. Підійшовши до них, він обернувся до Теона.

— Скажи мені правду, небоже. Тепер ти молишся вовчим богам?

Теон узагалі рідко молився, але в такому не зізнаєшся жерцеві, навіть якщо це батьків рідний брат.

— Нед Старк молився дереву. Ні, мені байдужі Старкові боги.

— Це добре. Ставай навколішки.

Під ногами було кам’янисте болото.

— Дядьку, я...

— Ставай навколішки. Чи ти запишався перед нами, лордійчуку царин?

Теон опустився навколішки. Він приїхав сюди з певною метою, і йому для її досягнення може знадобитися Ейронова допомога. Корона варта трохи болота й кінських кізяків на штанях, так він гадав.

— Схили голову.

Піднявши бурдюк, дядько відкоркував його й пустив струмінь морської води Теонові на голову. Намочивши чуба, вона полилася на чоло та в очі. Широкі потоки потекли по щоках, а тонка цівка проникла під плащ і камзол, на спину, холодним струмком збігаючи по хребту. Від солі очі пекло, і Теон заледве стримувався, щоб не скрикнути. На вустах він відчував присмак океану.

— Най слуга твій Теон народиться знову з моря, як ти колись,— співучо промовляв Ейрон.— Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею... Небоже, ти ще пам’ятаєш слова?

— Мертве не вмирає,— мовив Теон, пригадуючи.

— Мертве не вмирає,— луною повторив дядько,— а повстає, дужче й міцніше. Підводься.

Теон підвівся, кліпаючи, щоб від солі в очах не пролилися сльози. Без жодного слова дядько закоркував бурдюк, відв’язав коня й сів верхи. Теон вчинив так само. І вони удвох рушили вперед, лишаючи позаду і заїзд, і гавань, і, проминувши замок лорда Ботлі, виїхали на кам’янисті пагорби. Жрець більше не промовляв ні слова.

— Півжиття я провів удалині від дому,— нарешті заговорив Теон.— Острови змінилися за це час?

— Чоловіки рибалять у морі, длубаються в землі й помирають. Жінки з болем і кров’ю народжують дітей і помирають. За днем приходить ніч. Незмінними лишаються вітри й припливи. Острови такі, якими їх створив наш бог.

«О боги, а він посуворішав!» — подумав Теон.

— А моя сестра й леді-мати в Пайку?

— Ні. Твоя мати мешкає зі своєю сестрою в Гарло. Там не так вогко, а їй допікає кашель. Твоя сестра на «Чорному вітрі» попливла на Велику Весь — повезла повідомлення від батька. Скоро повернеться, не сумнівайся.

Теону не треба було розтлумачувати, що «Чорний вітер» — це Ашина довга лодія. Десять років не бачив він сестру, але дещо про неї знав. Кумедно: вона назвала корабель на честь вітру, і Роб Старк назвав свого вовка на честь вітру — Сіровієм.

— Колір Старків — сірий, а Грейджоїв — чорний,— пробурмотів він,— але вітер, схоже, ми любимо однаково.

Жрець на це не сказав нічого.

— А як ти, дядьку? — запитав Теон.— Коли мене забрали з Пайку, ти не був жерцем. Пам’ятаю, як ти співав давніх розбійницьких пісень, стоячи на столі з рогом елю в руках.

— Я був юний і марнославний,— мовив Ейрон Грейджой,— але море змило з мене і дурість, і марнославство. Той я потонув. Його легені затопила морська вода, а риба об’їла луску з очей. Коли я повстав, мій зір прояснів.

«А він не тільки прикрий, а й причинний». Теону більше подобався давній Ейрон, якого він пам’ятав.

— Дядьку, навіщо батько скликав прапори і мечі?

— Він тобі все розповість у Пайку.

— Хотілося б заздалегідь знати його плани.

— Від мене ти цього не дізнаєшся. Нам не дозволено про це розмовляти аби з ким.

— Навіть зі мною? — спалахнув люттю Теон. Він водив солдатів на війну, полював з королем, здобував перемоги в турнірній рукопашній, виїздив з Бринденом Чорнопстругом і Великим Джоном Амбером, бився в Лопотючому лісі, спав зі стількома дівчатами, що й на ім’я їх усіх не пам’ятає, а дядько й досі обходиться з ним, як з десятирічним хлопчаком.— Якщо батько готується до війни, я маю про це знати. Я не «абихто», я спадкоємець Пайку й Залізних островів.

— Це ми ще побачимо,— сказав дядько.

Ці слова були мов ляпас.

— Побачимо? Обидва мої брати мертві. Я єдиний батьків живущий син.

— Сестра твоя теж жива.

«Аша»,— приголомшено подумав Теон. Вона на три роки старша за нього, але ж...

— Жінка має право на спадок тільки в тому разі, якщо немає нащадків чоловічої статі,— голосно мовив він.— Мої права я не дозволю відібрати, попереджаю.

Дядько пирхнув.

— Попереджаєш слугу затонулого бога, хлопче? Ти забув більше, ніж знав. Дурень ти, якщо гадаєш, що твій батько віддасть наші святі острови якомусь Старку. А тепер помовч. Дорога й так довга, щоб ще й вислуховувати твоє базікання.

Теон припнув язика, хоча було й нелегко. «То ось воно як»,— подумав він. Так наче десять років у Вічнозимі могли зробити з нього Старка. Лорд Едард виростив його разом зі своїми дітьми, але Теон ніколи не був серед них своїм. Весь замок, від леді Старк до найменшого кухарчука, знав, що він — заручник, завдяки якому його батька тримають у руках, тож поводилися з ним відповідно. Навіть до байстрюка Джона Сноу ставилися з більшою пошаною.

Час від часу лорд Едард намагався вдавати батька, але для Теона він назавжди лишився чоловіком, який приніс на Пайк кров і вогонь і силоміць забрав Теона з отчого дому. Хлопчаком він боявся Старкового суворого обличчя й велетенського темного меча. А його дружина була навіть підозріливішою й холоднішою.

Що ж до їхніх дітей, то більшу частину років, проведених Теоном у Вічнозимі, наймолодші були шмаркатими малюками. Тільки Роб і його незаконний брат-зведенюк Джон Сноу були вже в такому віці, щоб звертати на них увагу. Байстрюк був хлопцем похмурим, відчував найменший натяк на погорду, заздрив Теоновому знатному походженню й Робовій повазі до нього. Що ж до самого Роба, то Теон і справді прихилився до нього, як до молодшого брата... але цього ліпше в розмові не згадувати. У Пайку, схоже, й досі тривають давні війни. Чого дивуватися? Залізні острови живуть минулим, теперішнє-бо надто тяжке й терпке. Крім того, і батько, і дядьки вже