Битва королів - Джордж Мартін

Коли Іррі з Джикі повернулися з горщиками білого піску, Дані розібралася, щоб вони добре відтерли їй тіло.

— У вас відростає волосся, халесі,— мовила Джикі, тручи їй піском спину. Дані провела рукою по голові й відчула під пальцями поріст. Чоловіки-дотраки заплітали волосся у довгі наолієні коси, які обтинали тільки в разі поразки. «Може, й мені так варто чинити,— подумала Дані,— щоб нагадувати всім, що тепер у моєму тілі живе міць Дрого». Хал Дрого помер, жодного разу не обітнувши волосся, а таким могло похвалитися небагато вояків.

У протилежному кутку намету Рейгал розгорнув зелені крила: ляскаючи ними, він пролетів з півфута, а тоді гримнувся на килим. Приземлившись, він забив люто хвостом і, задерши голову, заверещав. «Якби я мала крила, мені б теж кортіло злетіти»,— подумала Дані. За давніх часів Таргарієни, вирушаючи на війну, летіли на спинах своїх драконів. Вона спробувала уявити, як це — осідлавши шию дракона, ширяти в повітрі. «Це як стояти на вершечку гори, тільки краще. Під ногами простиратиметься цілий світ. А якщо злетіти високо-високо, можна побачити Сім Королівств і навіть торкнутися комети».

Її мрії урвала Іррі: повідомила, що знадвору чекає її наказів сер Джора Мормонт.

— Хай заходить,— звеліла Дані, у якої ще посіпувалася натерта піском шкіра, і загорнулась у лев’ячу шкуру. Гракар був набагато більший за саму Дані, тож хутро затулило все, що слід було затулити.

— Я приніс вам персик,— опустився навколішки сер Джора. Плід був такий маленький, що майже ховався у Дані в долоні, та коли вона відкусила, м’якоть виявилася такою солодкою, що Дані мало не скрикнула. Вона їла повільно, смакуючи кожен шматочок, а сер Джора розповідав їй про дерево, з якого зірвав персик, у садку побіля західного муру.

— Фрукти, вода й затінок,— зронила Дані, чиї щоки зробилися липкими від соку.— Боги були милостиві, що привели нас у це місце.

— Слід відпочити тут, щоб відновити сили,— запропонував лицар.— Червоні землі немилосердні до слабких.

— Служниці кажуть, тут привиди.

— Привиди всюди,— тихо озвався сер Джора.— Хай куди ми йдемо, ми беремо їх з собою.

«Так,— подумала вона.— Вісерис, хал Дрого, мій син Рейго — вони завжди зі мною».

— А як звати ваших привидів, Джоро? Всіх моїх ви знаєте.

Його обличчя закам’яніло.

— Її звали Лінесса.

— Ваша дружина?

— Друга.

«Йому боляче про неї говорити». Дані це бачила, але хотіла знати правду.

— Це все, що ви про неї розповісте? — поправила вона лев’ячу шкуру, яка сповзла з плеча.— Вона була гарна?

— Прегарна,— сер Джора перевів очі з її плеча на обличчя.— Коли я вперше її побачив, то подумав, що вона — богиня, яка зійшла на землю, Діва во плоті. За походженням вона стояла набагато вище за мене. Вона була наймолодшою дочкою лорда Лейтона Гайтавера зі Старгорода. Білий Бик, що очолював королівську варту вашого батька, був її двоюрідним дідусем. Гайтавери — давній рід, вельми багатий і вельми гоноровий.

— І відданий,— мовила Дані.— Пригадую, Вісерис казав, Гайтавери серед інших лишилися вірними моєму батькові.

— Щира правда,— погодився він.

— Це ваші батьки залагодили шлюб?

— Ні,— озвався він.— Наше весілля... історія довга й нецікава, ваша світлосте. Не хочу вас нею обтяжувати.

— Я нікуди не поспішаю,— сказала Дані.— Будь ласка!

— Як зволить моя королева,— нахмурився сер Джора.— Моя домівка... вам слід зрозуміти дещо про неї, щоб збагнути й решту. Ведмежий острів — чарівний, але віддалений. Уявіть старі покручені дуби й високі сосни, квітучий терен, поросле мохом сіре каміння, маленькі крижані струмочки, що стікають з крутих пагорбів. Престол Мормонтів збудований з велетенських колод і оточений обмазаним глиною частоколом. Якщо не рахувати жменьки фермерів, люди живуть на узбережжях і рибалять на морі. Острів розташований далеко на півночі, й зими там жахливіші, ніж ви можете уявити, халесі...

Але острів мені подобався, і жінок мені не бракувало. Були в мене і рибачихи, і фермерські доньки — і до, і після весілля. Одружився я замолоду, наречену мені обрав батько — з Гловерів з Пущанського Насипу. Ми були одружені років десять, десь так, то не має значення. З лиця вона була негарна, але добра. Мабуть, я зрештою по-своєму її полюбив, хоча тримав нас разом обов’язок, а не пристрасть. Тричі намагалася вона подарувати мені нащадка — і тричі у неї був викидень. Після останнього разу вона так і не оговталася. А незабаром померла...

Поклавши руку йому на долоню, Дані потиснула його пальці.

— Мені дуже прикро, щиро.

Сер Джора кивнув.

— На той час батько вже вбрався в чорне, тож я став повноправним лордом Ведмежого острова. Шлюбних пропозицій мав удосталь, та не встиг я нічого вирішити, як лорд Балон Грейджой підняв заколот проти Узурпатора, і Нед Старк скликав прапори, щоб допомогти своєму другові Роберту. Остаточна битва відбулася на Пайку. Коли Робертові каменомети зробили пробоїну в мурі короля Балона, першим крізь неї прорвався жрець з Мира, але і я не відставав од нього. Саме за це я й отримав лицарство.

Щоб відсвяткувати перемогу, Роберт призначив турнір поблизу Ланіспорту. Саме там я вперше побачив Лінессу — уполовину молодшу за мене дівчину. Вона приїхали зі Старгорода з батьком, щоб подивитися на поєдинки своїх братів. Я не міг відвести від неї очей. У нападі божевілля я попросив у неї стрічку, щоб одягнути на турнір, навіть не мріючи, що вона погодиться... а вона погодилася.

Б’юсь я незгірше за інших, халесі, але ніколи не брав участі в лицарському турнірі. Однак Лінессина стрічка на рукаві зробила з мене іншу людину. Я перемагав у поєдинку за поєдинком. Від моєї руки впали і лорд Джейсон Малістер, і Бронзовий Нон Ройс. Сер Райман Фрей, його брат сер Гостін, лорд Вент, Дужий Вепр, навіть сер Борос Блаунт з королівської варти — усіх я скинув з коня. В останньому двобої я зламав дев’ять списів проти Джеймі Ланістера — внічию, і король Роберт віддав лаври переможця мені. Тоді я коронував Лінессу королевою кохання і краси, і того ж таки вечора пішов до її батька й попросив її руки. Я був п’яний — і від перемоги,