Битва королів - Джордж Мартін
«Дивний цей світ»,— подумав Джон. Зі Стіни виїхало двісті хоробрих вояків, і лише одному з них не стає дедалі лячніше — Семові, який сам зізнавався, що боягуз.
— Час із тебе розвідника робити,— пожартував він.— А далі ти ще й у пластуни захочеш, як Грен. Може, мені поговорити зі Старим Ведмедем?
— Не здумай! — Сем, натягнувши на голову каптур свого широчезного чорного плаща, незграбно видряпався назад на коня. Кінь був тягловик, повільний і неповороткий, але тільки він, на відміну від маленьких розвідницьких гаронів, міг витримати Семову вагу.— Я сподівався, ми заночуємо в селищі,— з жалем у голосі мовив Сем.— Приємно було би знов поспати з дахом над головою.
— На всіх дахів не вистане,— стрибнув Джон на коня, усміхнувся Семові на прощання й від’їхав. Валка вже рушила, тож він обігнув селище по великому колу, щоб не потрапити в затор. З нього вже було досить Білодерева.
Привид вистрибнув з підліску так нагло, аж гарон сполохався і став дибки. Білий вовк полював далеченько від валки, але йому щастило не більше, ніж фуражирам, яких Смолвуд посилав полювати на дичину.
«Ліси так само спорожніли, як села»,— одного вечора біля багаття зронив Дайвен.
«У нас чималий загін,— сказав на це Джон.— Мабуть, розполохали всю звірину своїм галасом».
«Щось її точно розполохало»,— мовив Дайвен з притиском.
Коли кінь заспокоївся, Привид легкими кроками побіг поряд. Мормонта Джон наздогнав, коли той об’їздив зарості глоду.
— Птах уже вилетів? — запитав Старий Ведмідь.
— Так, мілорде. Сем учить їх розмовляти.
Старий Ведмідь пирхнув.
— Він ще про це пошкодує. Кляті дурні тільки галасують, а нічого путнього не скажуть.
Деякий час їхали мовчки, допоки Джон не заговорив:
— Якщо дядько теж побачив, що всі селища спорожніли...
— ...то поставив собі за мету дізнатися чому,— закінчив за нього лорд Мормонт,— а хтось чи щось, певно, не хотіли, щоб він це дізнався. Що ж, коли до нас приєднається Кворин, нас уже буде три сотні. Хай який ворог тут зачаївся, легко він нас не візьме. Ми їх знайдемо, Джоне, обіцяю тобі.
«Або вони знайдуть нас»,— подумав Джон.
Арія
Річка, що вилискувала на ранковому сонці, здавалася зеленкувато-блакитною стрічкою. На мілині вздовж берегів усе заросло очеретом, а ще Арія запримітила, як поверхнею води ковзає водяна змія, попускаючи брижі. Над головою ліниво кружляв яструб.
Місце здавалося зовсім спокійним... аж поки Кос не угледів мерця.
— Он, в очереті,— тицьнув він, і Арія побачила тіло солдата, набрякле й безформне. Намоклий зелений плащ зачепився за трухляву колоду, а обличчя вояка об’їдала зграйка сріблястих рибок.
— Я ж казав, що вгору за течією лежать мертвяки,— оголосив Ломі.— Чути смак у воді.
Угледівши тіло, Йорен сплюнув.
— Довбню, поглянь, чи нема чого з нього взяти. Кольчугу, ніж, монети — бери все, що побачиш,— розвернувши мерина, він заїхав у ріку, але кінь застряг у болоті, та й за очеретами починалося глибоководдя. Йорен роздратовано виїхав на берег; ноги коня по самі коліна були у брунатному мулі.— Тут річку не перейти. Косе, поїдеш зі мною вгору проти течії, шукатимемо броду. Воте, Герене, ви поїдете вниз за течією. Решта чекають тут. Виставте чатового.
На поясі в мерця Довбень знайшов шкіряний гаман, у якому лежало чотири мідяки й пасмо білявого волосся, перев’язане червоною стрічкою. Ломі з Тарбером, роздягнувшись догола, забрели в ріку, і Ломі, набираючи жмені мулу, зачав жбурляти ними в Пиріжка, гукаючи:
— Пасочка! Пасочка!
У глибині фургона лаявся Рордж, сиплючи погрозами й вимагаючи розкувати його, поки немає Йорена, але ніхто не звертав на нього уваги. Курд голіруч упіймав рибину. Арія бачила, як він це зробив: стоячи на мілині, спокійний як стояча вода, він швидко, як змія, викидав руку, коли повз пропливала риба. Здавалося, це не так складно, як ловити котів: риба не має кігтів.
Коли повернулися розвідники, був уже полудень. Вот повідомив, що на півмилі вниз за течією є спалений дерев’яний міст. Йорен відірвав від оберемку трохи кислолисту.
— З кіньми можна було би переплисти, навіть з віслюками, а от фургони ми не переправимо. На північ і на захід всюди дим, там теж пожежі, мабуть, нам ліпше лишатися на цьому боці річки,— сказав він і намалював патичком на землі коло, від якого відходила риска.— Ось Боже Око, річка з нього тече на південь. Ми отут,— він зробив у землі дірку поряд з рискою, що позначала річку.— Як я й гадав, обійти озеро з заходу не вдасться. А на схід — це назад до королівського гостинцю. Отут, — він перевів патичок трохи вище, де сходилися коло й риска,— є містечко, як я пригадую. Кам’яна тверджа якогось лордійчука; звичайна вежка, але варта точно є і, може, один-два лицарі. Підемо вздовж річки на північ, маємо дістатися туди дотемна. У них є човни; продам їм усе, що маю, в обмін на човен,— сказав він і повів патичок крізь коло озера, знизу вгору.— Якщо боги милостиві, з попутним вітром ми перепливемо озеро аж до Гарентона,— застромив він кінчик патичка на верхівці кола.— Там можна купити нових коней, або й перебути в Гаренхолі. Це престол леді Вент, а вона завжди приязно ставилася до Варти.
У Пиріжка округлились очі.
— У Гаренхолі привиди...
— Ось де я мав привидів,— сплюнув Йорен і пожбурив патичка в болото.— На коней!
Арії пригадалися легенди, які стара Нан розповідала про Гаренхол. Про те, як злий король Гарен зачинився за мурами, тож Ейгон спустив з припони драконів і перетворив замок на погребальне багаття. Нан казала, що вогняні духи досі населяють почорнілі вежі. Бувало, люди спокійно лягали в ліжко, а вранці їх знаходили мертвими — цілком обгорілими. Арія насправді в це не надто вірила, та й усе одно було це давним-давно. «Дурний Пиріжок! У Гаренхолі не привиди, а лицарі». Арія може признатися до леді Вент, і тоді лицарі захистять її і доправлять додому. Саме так лицарі й чинять: захищають, особливо жінок. А може, леді Вент зможе допомогти й дівчинці, яка всякчас плаче.
Стежка вздовж ріки мало нагадувала королівський гостинець, однак виявилася