Битва королів - Джордж Мартін
— Мертві, либонь. Або ховаються. Довбню, Рейсене, зі мною.
Вони втрьох увійшли в хату.
— Ні начиння, ні монет,— бурмотів Йорен, коли вони повернулися.— Худоби немає. Певно, повтікали. Може, були серед тих, хто нам трапився на королівському гостинці.
Принаймні ні будинок, ні поля не згоріли, й навколо не валялися трупи. Тарбер запримітив за хатою город, тож, перш ніж рушати далі, майбутні братчики накопали цибулі й редиски і запасли мішок капусти.
Дорогою їм трапилася лісницька хижа, оточена старими деревами й охайно складеними колодами, що чекали сокири, а ще далі, понад рікою, напіврозвалена хатина на палях десять футів заввишки; обидва житла були покинуті. Валка проїжджала поля: на сонці наливалися пшениця, жито і ячмінь, але тут ніхто не чатував на деревах і не ходив у міжряддях з косами в руках. Нарешті перед очима постало містечко: купка білих будиночків попід стінами тверджі, великий септ, покритий дранкою, а на заході на невисокому пагорбі — лордійчукова вежка... але ніде ні сліду людей.
Йорен сидів на коні, й обличчя його, заросле сплутаною бородою, хмурилося.
— Не подобається мені це,— мовив він,— але що поробиш. Треба роздивитися. Добре роздивитися. Може, хтось десь поховався. Може, кинули тут який човен, або ж зброю — нам вона згодиться.
Чорний брат залишив десятьох хлопців стерегти фургони й дівчинку-плаксійку, а решту розділив на чотири гурти по п’ятеро, щоб обшукати містечко.
— І пильнуйте! — застеріг їх Йорен, від’їжджаючи до вежки — поглянути, чи немає там знаку лордійчука чи гвардійців.
Арія опинилася в товаристві Гендрі, Пиріжка й Ломі. Кремезний череватий Вот колись крутив весла на галері, тож його можна було вважати моряком, і Йорен звелів йому спуститися з хлопцями на берег озера пошукати човен. Вони їхали поміж мовчазних білих будиночків, і в Арії руки вкрилися сиротами. Порожнє містечко лякало її майже так само, як спалена тверджа, де вони знайшли сплакану дівчинку й одноруку жінку. Чого люди повтікали, покинувши домівки й усе добро? Що могло їх так налякати?
Сонце скотилося низько на захід, і хати відкидали довгі темні тіні. Якийсь несподіваний виляск змусив Арію потягнутися до Голки, але то, виявилося, віконниця гримотить на вітрі. Після відкритого берега ріки в обмеженому просторі містечка Арія почувалася незатишно.
Угледівши попереду між будинків і дерев озеро, Арія п’ятками буцнула коня під боки й, обігнавши Вота і Гендрі, рвонула учвал. І вилетіла на травостій поряд з рінистим берегом. У призахідному сонці спокійна гладінь води мерехтіла, як лист мідної фольги. Такого великого озера Арія в житті не бачила — протилежного берега й натяку не було. Ліворуч вона зауважила розкидані будівлі заїзду, зведеного над водою на дерев’яних палях. Праворуч в озеро вгризався довгий хвилелом, а ще далі на схід виднілися й інші пристані — дерев’яні пальці, які простягло до води місто. Але єдиним човном у полі зору виявилася гребна шлюпка з прогнилим дном, яка валялася догори дриґом на камінні перед заїздом.
— Нікого немає,— пригнічено зронила Арія. Що ж їм тепер?
— Он заїзд,— сказав Ломі, коли хлопці її наздогнали.— Як думаєш, може, щось поїсти лишили? Або елю?
— Ходім глянемо,— запропонував Пиріжок.
— Забудьте про заїзд,— відтяв Вот.— Йорен звелів шукати човен.
— Але човни всі забрали,— сказала Арія. Вона була певна, що так і є; можна прочесати все містечко, але нічого, крім перевернутої шлюпки, вони так і не знайдуть. Вона поникло злізла з коня й опустилася навколішки біля озера. Вода м’яко вдарялася в ноги. Вже з’являлися світляки — миготіли, як ліхтарики. Зелена вода була тепла як сльози, тільки несолона. Смак літа, мулу й розвою. Арія занурила в неї обличчя, щоб змити порохи, болото й піт цілоденної мандрівки. Коли вона знов відхилилася, по шиї попід комір побігли струмочки. Це було приємно. Добре було би скинути одяг і поплавати, розтинаючи теплу воду, наче безшерста рожева видра. Може, й до самого Вічнозиму можна допливти.
Вот крикнув, щоб вона допомогла з пошуками, і вона послухалася: пустивши коня пастися на березі, вона разом з усіма заходилася зазирати в човниці й під навіси. Їм трапилися вітрила, трохи цвяхів, відра з засохлою смолою, а ще кицька з новонародженими кошенятами. Але жодних човнів.
Коли з’явився Йорен і решта дослідників, в місті було темно, як у лісі.
— Вежка порожня,— сказав Йорен.— Лорд, певно, виїхав на війну, а може, хотів відвести простолюд у безпечне місце — хтозна! В місті не лишилося ні коней, ні свиней, але поїсти нам буде що. Ми бачили гусей і кілька курей, а в Божому Оці добра риба.
— Човнів теж немає,— доповіла Арія.
— Можна залатати дно отої шлюпки,— мовив Кос.
— Може, четверо в неї й помістяться,— зронив Йорен.
— Є цвяхи,— зауважив Ломі.— А кругом повно дерев. Можемо самі човни збудувати.
— Що ти знаєш про човнярство, фарбарський сину? — сплюнув Йорен.
Ломі дивився на нього порожніми очима.
— А пліт? — запропонував Гендрі.— Хто завгодно збудує пліт і витеше довгі жердини, щоб відштовхуватися від дна.
Йорен замислився.
— Озеро заглибоке, щоб плисти навпростець, але якщо ми триматимемося на мілині при березі... але тоді доведеться кинути фургони. Може, так і краще. Треба з цією думкою переспати.
— Може, заночуємо в заїзді? — запитав Ломі.
— Заночуємо у тверджі, замкнувши браму на засув,— сказав старий.— Люблю уві сні відчувати навколо мури.
Арія не змогла стриматися.
— Не можна тут лишатися,— випалила вона.— Люди ж не лишилися. Всі повтікали, навіть лорд.
— Арі лячно,— оголосив Ломі, заіржавши.
— Мені — ні,— відтяла Арія,— а от їм було!
— Кмітливий хлопець,— мовив Йорен.— Та справа в тому, що люди, що тут жили, брали участь у війні — з волі чи проти волі. А ми не беремо. Нічна варта ні на чиєму боці, тож ми нікому не вороги.
«А нам ніхто не друг»,— подумки закінчила Арія, але цього разу прикусила язика. На неї дивилися Ломі й решта, тож їй не хотілося здатися в їхніх очах боягузкою.
Брама тверджі була оббита залізними нютами, а зсередини оснащена парою залізних засувів завбільшки з деревце, для яких призначалися отвори в землі, й металевими скобами. Коли засуви