Битва королів - Джордж Мартін

— Лише два тижні? — поцікавилася Дані. «Навіть мені дісталося більше щастя з Дрого, моїм сонцем-і-місяцем».

— Саме два тижні ми пливли з Ланіспорту на Ведмежий острів. Моя домівка страшенно розчарувала Лінессу. Мій дерев’яний замок, більше схожий на довгу залу, був надто холодний, надто вогкий і надто віддалений. Ні маскарадів, ні балаганів, ні балів, ні ярмарків. Бувало, минав цілий сезон, а до нас так і не завітає жоден співець, і на острові немає золотарів. Навіть обіди стали випробуванням. Мій кухар не вмів нічого, крім своєї смаженини й печені, а Лінессі дуже швидко набридли і риба, і дичина.

Я жив заради її усмішок, тож послав у Старгород по нового кухаря і привіз із Ланіспорту менестреля. Золотарі, сріблярі, кравці — хай що вона просила, все отримувала, але цього завжди було недосить. Ведмежий острів багатий на ведмедів і дерева, от тільки на все інше бідний. Я збудував для дружини чудовий корабель, і ми плавали в Ланіспорт на святкування і ярмарки, а одного разу дісталися навіть Браавоса, де мені довелося взяти велику позику. Саме на турнірі я здобув жінчине серце й руку, тож я брав участь у турнірах, але чари розвіялися. Я більше нічим не відзначився, а кожна поразка — це втрата бахмата й лицарських обладунків, які слід викуповувати або заміняти новими. Такі витрати були мені не по кишені. Нарешті я наполіг, що час повертатися додому, але тут ситуація ще погіршилася. Я більше не міг оплачувати послуги ні кухаря, ні менестреля, а коли я сказав, що доведеться закласти коштовності, Лінесса мов збожеволіла.

А далі... я чинив таке, про що соромно навіть згадувати. За золото. Щоб Лінесса не втратила ні своїх коштовностей, ні свого менестреля, ні свого кухаря. І зрештою за це поплатився. Коли я дізнався, що на Ведмежий острів їде Едард Старк, я впав уже так низько, що не схотів лишитися й постати перед його судом, а забрав Лінессу з собою у вигнання. Не важить нічого, крім нашого кохання, казав я собі. Ми втекли до Ліса, де я продав корабель, щоб нам було на що жити...

Голос у нього охрип від зажури, і Дані не хотілося на нього й далі тиснути, однак вона мала знати, чим усе закінчилося.

— Вона померла? — лагідно запитала вона.

— Для мене — так,— озвався сер Джора.— За півроку золото в мене закінчилося, тож довелося найнятися перекупним мечем. Поки я на Ройні бився з браавосянами, Лінесса переїхала в особняк купецького короля на ім’я Трегар Ормолен. Подейкують, зараз вона — старша наложниця, і навіть законна дружина її боїться.

Дані жахнулася.

— Ви її ненавидите?

— Майже так само, як і кохаю,— відповів сер Джора.— Даруйте, королево. Я дуже змучився.

Вона дозволила йому йти, та коли він відкидав запинало намету, вона не втрималася й навздогін поставила йому останнє запитання:

— А яка вона була з себе, ваша леді Лінесса?

Сер Джора сумно всміхнувся.

— Ну, вона трохи була схожа на тебе, Данерис,— низько уклонився він.— Солодких снів, королево.

Дані здригнулася й щільніше загорнулась у лев’ячу шкуру. «Схожа на мене». Це багато що пояснювало. «Він мене хоче,— збагнула вона.— Він кохає мене, як кохав її. Не як лицар любить свою королеву, а як чоловік кохає жінку». Вона спробувала уявити себе в обіймах сера Джори, уявити, як цілує його, як задовольняє його жагу, як пускає його в себе... Нічого не допомагало. Щойно вона заплющувала очі, його обличчя перетворювалося на обличчя Дрого.

Хал Дрого був її сонцем-і-місяцем, її першим чоловіком і, мабуть, має лишитися й останнім. Мейгі Міррі Маз-Дуур заприсяглася, що Дані більше не зможе народити живу дитину, а якому чоловікові потрібна безплідна дружина? Та й який чоловік може сподіватися посперечатися з Дрого, що помер з необтятою косою і зараз скаче нічними землями в оточенні нового свого халасару — зірок?

У голосі сера Джори, коли він розповідав про Ведмежий острів, відчувалася туга. «Мене йому не отримати, та одного дня я можу повернути йому домівку й честь. Це я для нього зможу зробити».

Тої ночі привиди не зіпсували їй сну. Їй наснився перший її спільний виїзд із Дрого — в ніч їхнього весілля. Уві сні вони осідлали не коней, а драконів.

Наступного ранку вона скликала своїх кровних вершників.

— Крове од крові моєї,— звернулася вона до трьох чоловіків,— ви мені потрібні. Оберіть собі по трьох коней — найвитриваліших і найміцніших з тих, що лишилися. Навантажте їх водою і харчами — скільки витримають, і скачіть уперед заради мене. Аґо най рушає на південний захід, Рахаро — на південь. А ти, Джого, попрямуєш за шірак кія на південний схід.

— Чого шукати нам, халесі? — запитав Джого.

— Хай що там буде,— відповіла Дані.— Шукайте інші міста, живі й мертві. Шукайте каравани й людей. Шукайте річки, озера й велике солоне море. Дізнайтеся, як далеко ще тягнеться пустеля й що починається за нею. Коли я вирішу залишити місто, не хочу знов блукати навмання. Хочу знати, куди прямую і як туди найкраще дістатися.

Отож вони поїхали, тихо побренькуючи дзвіночками в косах, а Дані з невеликим гуртом виживанців осіла в місті, яке вони назвали Ваїс-Толоро — «місто костей». За днем приходила ніч, а за ніччю — день. Жінки збирали фрукти в садах померлих. Чоловіки чистили коней і ладнали сідла, стремена й черевики. Дітлахи блукали крученими провулками, де їм траплялися тільки бронзові монетки, шматочки пурпурового скла й кам’яні карафи з ручками у вигляді змій. Одну жінку вжалив червоний скорпіон, але це була єдина смерть. Коні почали набирати вагу. Дані власноруч перев’язувала рану серу Джорі, й та почала гоїтися.

Першим повернувся Рахаро. На південь червона пустка тягнулася й тягнулася, звітував він, поки не закінчилася похмурим берегом, де починається отруйна вода. Аж до самого узбережжя нема нічого, крім піщаних барханів, обвітреного каміння й колючої рослинності. Рахаро присягався, що проїздив кістяк дракона — такий велетенський, що кінь пройшов крізь його великі чорні щелепи. А більше Рахаро не бачив нічого.

Дані дала йому дюжину найміцніших чоловіків і доручила звільнити від каміння майдан, щоб дістатися землі. Якщо поміж бруківки росте біс-трава, то, коли прибрати каміння, проростуть