Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

Підбадьоривши і переконавшись у своїй геніальності, Фініст спробував простежити за мурахами. Але чи стежив якось неправильно, чи мурахи не хотіли вести підозрілого перевертня до свого будинку, але повзучий рачки добрий молодець доповз до здоровенної смердючої калюжі, був по-звірячому покусаний розтривоженими комарами і поспішно ретирувався, прихопивши з собою і Дженні.

За півгодини пошуків мурашника, пригодники виявили, що тепер не можуть знайти навіть дорогу. Заївши це відкриття пиріжками та запивши водою з струмка, Фініст запропонував новий геніальний план — пошукати суничні галявини або зарості малини та розпитати тих, хто збиратиме ягоди. Те, що суниця і малина достигають у різні часи, Фініста чомусь не збентежило, а Дженні взагалі про це не подумала, бо в тому, що росте в лісі, зовсім не зналася.

На подив дівчини, малину вони знайшли. І навіть зустріли того, хто збирав ягоди, з чавканням їх поїдаючи.

— Розпитуй, — похмуро сказала Дженні і вказала на ведмежу дупу, що стирчала їх колючого чагарника.

— А раптом він не вміє розмовляти? — з дитячою безпосередністю засумнівався Фініст.

— Грррр, — невдоволено обізвався ведмідь, натякаючи, що його відволікають від обіду.

— А ти пни і перевір, — сказала Дженні, котра тихо звіріла.

— Перевірити? — не зрозумів Фініст.

— Якщо почне лаятись людською мовою, значить вміє, — похмуро сказала дівчина.

Того, що сталося далі, вона не очікувала, не думала, що Фініст настільки дурний. А він узяв, підійшов до ведмедя і штовхнув його в зад, та так, що нещасна тварина пірнула в кущі цілком.

— Гарррр! — почав лаятись на ведмежому потерпілий.

— Не людська мова, — зауважив очевидне добрий молодець.

— Біжимо, — прошепотіла Дженні і, схопивши велику дитину за руку, помчала куди очі дивляться.

Фініст, на щастя, пручатися не став, а потім і сам припустив так, що обігнав дівчину і потяг її за собою. Ведмідь, матюкаючи весь рід людський, мчав слідом, ламаючи на ходу кущі та молоді деревця.

— Треба прикинутися мертвими! — Фініст на ходу згадав чергову бабчину лісову науку.

— Ага, зараз! — пообіцяла Дженні таким тоном, що добрий молодець побіг ще швидше.

І можливо, вони б від ведмедя втекли. Ну, чи ведмедеві б набрид цей забіг. Але тут Фініст побачив його — мурашник.

Зупинився Фініст так різко, що Дженні за інерцією пролетіла вперед і мало не врізалася в дерево. А ведмідь промчав повз нього і зник у кущах.

— Що?! — спитала дівчина, прислухаючись до того, як ведмідь із обуреним ревом розвертається.

— Мурашник! Південь! — радісно закричав Фініст.

— Ведмідь! — нагадала дівчина.

— Я зараз його мечем, — пообіцяв добрий молодець і виставив зброю перед собою.

Ведмідь продовжував ревти, тріщати кущами і десь там борсатися, а потім і зовсім, чи злякавшись озброєного Фініста, чи оступившись, кудись з шумом звалився.

— Світлі боги на нашому боці, — зі значенням сказав Фініст і пішов до мурашника, визначати, де знаходиться південь.

А Дженні пошкутильгала слідом, намагаючись віддихатися і збагнути, що робити далі. Навіть знання де знаходиться південь, не виведе до дороги, а значить, далі доведеться йти лісом, в якому водяться ведмеді, комарі і цілком дружні вовки. А все через те, що послухалася Фініста.

З іншого боку, він має крила. Ось нехай тепер летить вгору, знаходить дорогу, визначає куди йти по ній і знаходить легкий прохід до неї самої. А Дженні посидить, відпочине і з’їсть пиріжки, щоб пожирачу Фіністу не дісталися. Тому що не заслуговує.