Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

має намір їхати зі мною, зараз відпочивають, — сказав Ґандальф. — Ми рушимо в путь у вечірніх сутінках. І це добре, бо я також радив би, щоби віднині всі наші приїзди та від'їзди були потаємними, наскільки це вдаватиметься. Проте не клич зі собою багато воїнів, Теодене. Ми-бо їдемо на перемовини — не на бій.

Потому король обрав кількох людей, котрі не зазнали поранень і мали прудких коней, вирядивши їх із вістями про перемогу до кожної долини Марки, а ще вони повинні були передати наказ усім чоловікам: і старим, і юним — поспішати до Едораса. Там Володар Марки оголосив військовий збір усіх, здатних тримати зброю, на третій день після повні. Для поїздки до Ісенґарда король обрав собі до почту Еомера та двадцятьох воїнів із його дому. З Ґандальфом мали їхати Араґорн, Леґолас і Ґімлі. Ґном, незважаючи на поранення, не хотів розлучатися з друзями.

— То був млявий удар, шолом захистив мене, — сказав він. — Ця орківська подряпина не змусить мене залишитися тут.

— Я оброблю її, доки ти відпочиватимеш, — мовив Араґорн.

І от король повернувся до Горнбурґа, й ліг спати, і спав так спокійно, як не спав уже багато років, і решта супутників, котрих він обрав, також відпочивала. Проте інші: всі нескалічені та непоранені — розпочали скорботну працю, бо під час битви багато їхніх земляків загинуло і трупом лежало на полі чи в Ярі.

Жоден орк не вижив, усюди було безліч їхніх тіл. Натомість чимало горян здалось у полон: вони боялись і благали милосердя.

Люди з Марки забрали в них зброю та змусили працювати.

— Допомагайте відновлювати те, що зло, до якого і ви долучилися, заподіяло нам, — сказав Еркенбранд, — а потому присягнете, що ніколи не перейдете Ісенських Бродів зі зброєю в руках і не станете до лав ворогів людей — тоді ви вільно повернетеся до вашої землі. Бо то Саруман увів вас в оману. Багато з вас як винагороду за довіру до нього отримало смерть; але навіть якби ви перемогли, віддяка ледве чи була би краща.

Смурноземці були приголомшені: бо Саруман переконав їх, що роганці жорстокі й живцем закопують їхніх капітанів.

Просто перед головною брамою Горнбурґа спорудили два кургани, під якими вклали на вічний спочинок усіх Вершників Марки, котрі загинули під час оборони фортеці: мешканців Східних Долів — із одного боку, а Західної Сторони — з другого. Смурноземців поховали в окремому кургані нижче від Греблі. У могилі під тінню Горнбурґа самотньо лежав Гама, капітан королівської варти. Він загинув при Брамі.

Трупи орків поскидали на величезні купи, якнайдалі від курганів із людьми, поблизу лісових склепінь. Народ подумки тривожився, бо купи мертвеччини були надто великі, щоби їх можна було засипати землею чи спалити. Хмизу в цьому краю було мало, проте ніхто з роганців не наважився б здійняти сокиру на ці дивні дерева, навіть якби Ґандальф під страхом смерті не заборонив їм торкатися хоч би й найменшої гілки чи галузки.

— Залиште орків у спокої, — сказав Ґандальф. — Ранок підкаже, що з ними робити.

Пополудні король і його почет приготувалися до від'їзду. Поховальні роботи тоді щойно розпочались, і Теоден оплакав смерть Гами, свого капітана, і перший кинув жменю землі на його могилу.

— Воістину великої шкоди завдав Саруман мені й усій цій землі, — мовив він, — я не забуду цього, коли ми з ним зустрінемося.

Сонце наближалося до пагорбів на захід од Падолу, коли нарешті Теоден, Ґандальф і їхні супутники спустилися з Греблі. Позаду них зібралося численне військо Вершників і народу Західної Сторони: старі й молоді, жінки та діти, котрі вибралися з печер. Дзвінкими голосами співали вони пісню перемоги, потому замовкли, вичікуючи, що станеться, бо погляди їхні впали на дерева, і люди злякалися тих дерев.

Вершники наблизилися до лісу і спинилися: ні коні, ні люди не хотіли заходити в нього. Дерева стояли сірі та зловісні, оповиті мороком чи туманом. Кінчики їхніх довгих гнучких віт звисали, мов пальці-щупи; коріння здибилося над ґрунтом, неначе кінцівки якихось невідомих монстрів, а під ним зяяли темні нори. Та Ґандальф рушив уперед, ведучи загін за собою, і там, де дорога з Горнбурґа заходила між дерева, тепер видно було прогалину, схожу на аркаду попід могутнім гіллям; Ґандальф поїхав туди, решта — слідом за ним. На свій подив, мандрівники з'ясували, що дорога стелиться далі, а біля неї біжить Яровий Потік; угорі відкрилося небо, осяяне золотим світлом. Обабіч краї лісу вже огортала сутінь, що перетікала в непроглядну темряву; і там лунав тріск і стогін гілок, далекі крики та шепіт безсловесних голосів — розлючений шепіт. Не видно було ні орків, ані жодних інших живих істот.

Леґолас і Ґімлі їхали разом на одному коні, тримаючись біля Ґандальфа, бо ґном боявся цього лісу.

— Гаряче тут, — сказав Леґолас Ґандальфові. — Я відчуваю справжнісіньку спеку довкола себе. А ти відчуваєш, як повітря пульсує у вухах?

— Так, — відповів Ґандальф.

— Що ж трапилося з нещасними орками? — запитав Леґолас.

— Цього, гадаю, ніхто ніколи не дізнається, — сказав Ґандальф.

Певний час вони їхали мовчки, проте Леґолас раз у раз озирався по боках, часто зупинявся і прислухався до лісових звуків, якщо Ґімлі дозволяв йому.

— Це — найдивніші дерева з тих, які мені доводилося бачити, — сказав ельф, — а я бачив, як не один дуб розвивався з жолудя до старечого віку. Якби ж то мати вдосталь вільного часу, щоби погуляти серед них: вони мають голоси, і згодом я зумів би навчитися розуміти їхні думки.

— Ні, ні! — озвався Ґімлі. — Нумо, їдьмо геть од них! Я і так знаю, про що вони думають: про ненависть до всього, що рухається на двох ногах; і говорять вони про розгром і задушення.

— Ні, не до всього, що ходить на двох ногах, — відказав Леґолас. — Щодо цього, гадаю, ти помиляєшся. Вони ненавидять орків. Вони не місцеві й мало знають про ельфів і про людей. Долини, де вони виросли, далеко-далеко звідси. З глибоких улоговин Фанґорну, Ґімлі, — ось звідки вони родом, напевно.

— Тоді це найнебезпечніший ліс у Середзем'ї, — мовив Ґімлі. — Я вдячний їм за ту роль, яку вони відіграли, проте не люблю їх.