Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Еомер і Араґорн на мить затрималися біля брами. Грім уже гуркотів десь далеко. Блискавиці продовжували миготіти, проте аж ген понад горами на Півдні. Пронизливий вітер знову дмухав із Півночі. Він відносив кудись пошматовані хмари, з-за яких визирали зорі; а над пагорбами з боку Падолу котився до заходу місяць, мерехтливо-жовтий на тлі буретрощі.

— Ми не прийшли зарано, — сказав Араґорн, дивлячись на брами. Їхні могутні завіси та залізне окуття були покручені й зігнуті, деревина у багатьох місцях потріскала. — Ці двері не витримають іще одного такого штурму.

— Проте ми не можемо залишитися тут, поза стінами, щоби захищати їх, — відказав Еомер. — Поглянь!

Він показав на насипну дорогу. По той бік потоку вже з'юрмилося чимало орків і людей. Довкола жмені захисників, відбиваючись від каміння, зойкали стріли.

— Ходімо! Мусимо повернутись і поглянути, чи зможемо назбирати вдосталь каміння та брусів, аби підперти двері зісередини. Нумо, гайда!

Вони розвернулись і побігли. Тієї ж миті майже дюжина орків, котрі нерухомо лежали серед убитих, зірвалася на ноги й тихо та швидко рушила навздогін. Двоє з них кинулися під ноги Еомерові, підбили його й умлівіч опинилися згори. Проте з мороку вискочила невисока темна постать, котрої ніхто спершу не помітив, і хрипло скрикнула:

— Барук Кгазад! Кгазад ай-мену!

Сокира злетіла вгору й опустилася. І двоє орків упали, обезголовлені. Решта втекла.

Еомер натужно звівся на ноги, щойно Араґорн прибіг йому на допомогу.

Бічний вхід знову було зачинено, залізні двері перегородили та завалили зсередини камінням. Коли всі були у безпеці, Еомер звернувся до ґнома:

— Я вдячний тобі, Ґімлі, сину Ґлоїна! Не знав, що ти пішов із нами в цю вилазку. Та нежданий гість часто виявляється найліпшим соратником. Як ти потрапив туди?

— Подався за вами, щоби відігнати від себе сон, — відповів Ґімлі, — проте побачив тих горян і вирішив, що вони для мене завеликі, тож присів біля каменя, аби подивитися на вашу забаву з мечами.

— Мені нелегко буде віддячитися, — мовив Еомер.

— Доки скінчиться ця ніч, тобі, мабуть, випаде для цього не одна нагода, — засміявся ґном. — Але я радий. Відколи ми покинули Морію, я не рубав нічого, крім дров.

— Двоє! — додав Ґімлі, гладячи сокиру.

А потім повернувся на своє місце на стіні.

— Двоє? — перепитав Леґолас. — У мене більше, хоча тепер я мушу шукати загублені стріли — вистріляв усі свої. Знай, ґноме: я вбив щонайменше дванадцятьох. Але це лише кілька листочків у лісі.

Небо швидко прояснювалося, й от над горизонтом засяяв місяць. Але світло не додало особливої надії Вершникам Марки. Ворогів їхніх не поменшало — навпаки, стало ще більше, й нові вояки все прибували і прибували крізь пролам із долини. Вилазка на Скелю забезпечила оборонцям Горнбурґа лише короткий перепочинок. Наступ на браму розпочався з подвійною силою. Війська Ісенґарда хвилювалися під Яровою Стіною, немовби ревуче море. Орки та горяни роїлися біля її основи від краю до краю. Мотузки з чіпкими гаками злітали на парапет швидше, ніж люди встигали обтинати чи скидати їх. До Стіни притулилися сотні довгих драбин. Багато з них упало додолу й розлетілося на друзки, та їх замінили сотні нових, якими орки видиралися нагору, наче мавпи в таємничих південних лісах. При основі стіни мертвих і покалічених звалювали в купу, наче ґонт під час бурі; жахливий курган дедалі вищав, а вороги все прибували і прибували.

Роганці втомились. У них закінчилися стріли, вони вистріляли всі свої дротики; мечі їхні понадщерблювалися, щити потріскали. Тричі Араґорн і Еомер гуртували їх, і тричі Андуріл пломенів під час розпачливої відсічі, коли ворог відступав од стіни.

Раптом у Яру позаду оборонців зчинилася метушня. То орки, як ті щурі, прокралися через штольню, крізь яку витікав струмок, а відтак зачаїлись у мороці попід кручами, вичікуючи, доки вгорі розпочнеться найзапекліший бій і всі захисники поспішать на стіну. Тоді вони і з'явилися. Декотрі вже пробралися до самого Гельмового Яру і полізли до коней, б'ючись із вартовими.

Люто волаючи, зі стіни зіскочив Ґімлі, і крик його відлунив поміж круч: «Кгазади! Кгазади!» Й невдовзі він мав уже вдосталь роботи.

— Гей-гой! — гукав він. — Орки за стіною. Гей-гой! Нумо, Леґоласе! Тут їх вистачить для нас обох. Кгазад ай-мену!

*

Ґамлінґ Старий, почувши могутній ґномів голос крізь страшенний гармидер, глянув униз із Горнбурґа.

— Орки в Яру! — скрикнув. — Гельм! Гельм! Уперед, гельмінґи!

Так кричав він, збігаючи сходами зі Скелі та ведучи за собою чимало людей зі Західної Сторони.

Атака їхня була люта і несподівана, й орки відступили перед ними. Незабаром оборонці загнали ворогів у вузькі місцини ущелини, де одну частину повбивали, а друга з вереском помчала до безодні Яру, впавши до ніг вартових прихованих печер.

— Двадцять один! — скрикнув Ґімлі.

Тримаючи сокиру обіруч, він навідліг ударив нею останнього орка, і той упав йому до ніг.

— Ну, тепер трупів на моєму рахунку більше, ніж у пана Леґоласа. Знову.

— Треба заткнути цю щурячу діру, — сказав Ґамлінґ. — Подейкують, ґноми майстерно вправляються з камінням. Допоможеш нам, пане ґноме?

— Ми не обтесуємо каміння своїми бойовими сокирами чи нігтями пальців, — відповів Ґімлі. — Та чим зможу, тим допоможу.

Назбиравши поблизу стільки дрібних кругляків і роздробленого каміння, скільки вдалося знайти, люди зі Західної Сторони під керівництвом Ґімлі завалили внутрішній вхід до штольні так, що вільним залишився тільки вузенький каналець для струмка. Тоді напоєний дощем Яровий Потік спінився, розмив своє замулене русло і поволі розлився холодними калюжами серед круч.

— Нагорі буде сухіше, — сказав Ґімлі. — Ходімо, Ґамлінґу, подивімося, як справи на стіні!

Ґном піднявся нагору і застав Леґоласа біля Араґорна й Еомера. Ельф гострив свого довгого ножа. Після того, як спроба орків прорватися до фортеці через штольню зазнала невдачі, наступ майже припинився.

— Двадцять один! — гукнув Ґімлі.

— Добре! — відказав Леґолас. — А я поклав уже дві дюжини. Довелося трохи попрацювати тут ножем.

Еомер і Араґорн стомлено сперлися на мечі. Ліворуч знову