Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

переплітаючись гіллям і сивими маківками, їхнє криве коріння поринуло глибоко в зелену траву. Попід кронами панував морок. Між Греблею і тим безіменним лісом було трохи більш як третина версти відкритого простору. Там тепер тулилися горді Саруманові вояки, жахаючись короля і дерев. Напасники нескінченним шерегом утікали крізь Гельмову Браму, доки понад Греблею не залишилося жодного орка, й роїлися на тому маленькому просторі, наче мухи. Марно силкувалися вилізти чи видертися на стіни падолу, шукаючи порятунку. Зі сходу схили долини були надто стрімкі та кам'янисті; праворуч, зі заходу, на ворожі війська насувалась остаточна загибель.

Аж ось на гребені гряди раптом з'явився вершник, одягнутий у біле, котрий сяяв у променях східного сонця. Поза невисокими пагорками бриніли сурми. За тим вершником, квапливо спускаючись довгими схилами, йшла тисяча піших воїнів; у руках вони тримали мечі. Серед них крокував рославий і сильний муж. Він мав червоного щита. Діставшись до краю долини, приклав до вуст великий чорний ріг і дзвінко засурмив.

— Еркенбранд! — загукали Вершники. — Еркенбранд!

— Узріть Білого Вершника! — скрикнув Араґорн. — Ґандальф повертається!

— Мітрандір, Мітрандір! — загукав Леґолас. — Ось вам і справжні чари! Гайда! Я хочу подивитися на цей ліс, доки не змінилося закляття.

Війська Ісенґарда ревли, коливаючись із боку в бік і метаючись між двома страхами. На вежі знов озвався ріг. Загін короля помчав крізь пролам в Греблі. Еркенбранд, володар Західної Сторони, кинувся в атаку з пагорбів. Тіньогрив, наче олень, що знає напам'ять усі гірські стежки, теж помчав униз. Білий Вершник налетів на недругів, і жах перед ним змусив їх ошаліти. Дикі люди падали перед ним долілиць. Орки вертілися, верещали й кидали якнайдалі свої мечі та списи. Утікали, мов чорний дим, що його розганяє гірський вітер. Завиваючи, поринали вони у завмерлий в очікуванні морок під деревами, і з того мороку ніхто з них уже не вийшов.

Розділ 8

Дорога на Ісенґард

ож у світлі погожого ранку Король Теоден і Ґандальф Білий Вершник знову зустрілися на зеленій мураві біля Ярового Потоку. З ними був також Араґорн, Араторнів син, ельф Леґолас, Еркенбранд зі Західної Сторони та вельможі зі Золотих Хоромів. Довкола згуртувалися рогірими — Вершники Марки: подив переміг їхню радість од перемоги і погляди їхні звернулись у бік лісу.

Зненацька зчинився загальний галас, і від Греблі спустилися до них ті, хто залишався в Ярі. То надходив Ґамлінґ Старий і Еомер, Еомундів син, а поруч із ними крокував Гном. Він був без шолома, голову його було перев'язано клаптем закривавленого полотна, зате ґномів голос лунав гучно та сильно.

— Сорок два, пане Леґоласе! — гукнув Ґімлі. — Шкода тільки, що в мене надщербилася сокира: сорок другий мав на шиї залізний комір. А в тебе як?

— У мене на одного менше, — відповів Леґолас. — Але я такий радий бачити тебе живим-живісіньким, що не заздрю твоєму виграшу в нашій забаві!

— Вітаю, Еомере, сину моєї сестри! — сказав Теоден. — Тепер, коли я знаю, що ти у безпеці, то можу і порадіти.

— Слава Володареві Марки! — озвався Еомер. — Темна ніч минула, і знову настав день. Однак день той приніс дивні новини.

Він обернувся і вражено глянув спершу на ліс, а потому на Ґандальфа.

— Ти вкотре з'являєшся в годину скрути, нежданий, — сказав Еомер.

— Нежданий? — перепитав Ґандальф. — Я ж казав, що повернусь і зустрінуся з вами тут.

— Але ти ні не вказав часу, ні не описав, як саме прибудеш. Дивовижну допомогу ти надав нам, о могутній чарівниче, Ґандальфе Білий!

— Може, й так. Однак наразі я ще не показав свого могуття. Я лише дав добру пораду в небезпечній ситуації та скористався Тіньогривовою прудкістю. Більшого досягли ваша звитяга та міцні ноги людей зі Західної Сторони, котрі крокували цілу ніч.

Тоді всі присутні поглянули на Ґандальфа зі ще більшим подивом. Дехто підозріливо зиркав на ліс, проводячи руками по чолах, ніби очі їхні бачили зовсім не те, що очі чарівника.

Ґандальф, помітивши цей подив, довго та весело сміявся.

— Дерева? — сказав він. — Ні, я бачу цей ліс точнісінько, як і ви. Та сам я тут ні до чого. Ця з'ява сталася без втручання мудрих. Вона перевершила і мої плани, і мої сподівання.

— Якщо це не твої чари, то чиї? — запитав Теоден.

— Не Саруманові — це зрозуміло. Невже є ще могутніший мудрець, про котрого ми наразі не знаємо?

— Це не чари, а сила, значно давніша за них, — відказав Ґандальф, — сила, яка мандрувала землею, перш ніж на землі заспівали ельфи чи задзвенів молот.

Коли ще дерев не тяла сталь,

Росла земля увись і вдаль;

Ні персня не було, ні бід,

Ходив тут лісу давній рід.

— І яка ж відповідь до твоєї загадки? — запитав Теоден.

— Якщо хочеш дізнатися, то поїдь зі мною до Ісенґарда, — відповів Ґандальф.

— До Ісенґарда? — скрикнули присутні.

— Так, — підтвердив чарівник. — Я повертаюся до Ісенґарда, й усі, хто хоче, можуть поїхати зі мною. Там ми побачимо багато дивного.

— Але ж у цілій Марці не зібрати стільки воїнів — навіть якби всі вони зійшлися разом і зцілилися від ран і від утоми, — щоби напасти на Саруманову твердиню, — заперечив Теоден.

— А проте, я все одно їду до Ісенґарда, — сказав Ґандальф. — Тут я не затримаюся надовго. Шлях мій нині стелиться на схід. Чекайте мене в Едорасі, перш ніж постаріє місяць!

— Е, ні! — відказав Теоден. — У темну досвітню годину мене здолали сумніви, та зараз ми не роз'їдемося. Я поїду з тобою, якщо ти так дораджуєш.

— Я хочу якомога швидше побалакати зі Саруманом, — сказав Ґандальф, — а тому що він заподіяв тобі чимало зла, ти теж мав би бути при цьому присутній. Але коли та як швидко зможеш ти їхати?

— Людей моїх виснажила битва, — відповів король, — і я теж утомлений. Я здолав велику відстань і мало спав. На жаль! Мій старечий вік — не вдаваний, і не самі лише нашіптування Змієязикого спричинили його. Прикро, що немає жодних ліків, які могли би цьому зарадити, — навіть у Ґандальфа.

— Тоді нехай усі, хто