Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Можеш уважати їх чудовими, та я бачив на цій землі більшу дивовижу, прекраснішу за будь-який гай чи галявину, — моє серце досі повниться нею... Дивні очі в людей, Леґоласе! У них тут є одне з чудес Північного Світу, а як вони його називають? Печери, кажуть вони! Печери! Нори, куди тікають у часи війни, де зберігають корм! Добрий мій Леґоласе, чи знаєш ти, що печери Гельмового Яру розлогі та чудові? Якби ми відали, що на світі існує щось таке, то сюди потяглися би нескінченні вервечки ґномів-пілігримів, аби просто поглянути на цю красу. Гай-гай, вони платили би чистим золотом за один лише побіжний погляд на неї!

— А я, перепрошую, заплатив би золотом, — сказав Леґолас, — і навіть подвійну ціну, щоби мене випустили звідтіля, якби я ненароком туди забрів!

— Ти їх не бачив, тому я пробачаю тобі цей жарт, — відповів ґном. — Але ти мовиш, як бовдур. Чи вважаєш ти гарними світлиці свого короля під пагорбом у Морок-лісі, які колись давно-предавно допомагали спорудити ґноми? А вони-бо звичайнісінькі стайні порівняно з печерами, які я бачив тут: нескінченні зали, що бринять од вічної музики вод, які тоненькими цівками збігають в озера, прекрасні, як Кгелед-зâрам при світлі місяця... І, Леґоласе, коли люди запалюють там смолоскипи і ступають піщаною підлогою попід лункими зводами, — ах! — тоді, Леґоласе, у гладеньких стінах вилискують самоцвіти, кристали та прожилки дорогоцінної руди; світло мерехтить крізь схожі на мушлі складки мармуру, напівпрозорі, наче животрепетні руки Королеви Ґаладріель. Там є колони: білі, жовто-оранжеві й тьмяно-рожеві, Леґоласе, з борозенками та зі звивинами неймовірних форм; вони піднімаються з різнобарвних підлог назустріч блискучим канделябрам на стелі: крилам, мотузкам, завісам, тонким, як тисяча хмар; списам, стягам, вершинам невидимих височин! Їх відбивають нерухомі води озера: з темних плес, покритих прозорим склом, визирає переливчастий світ; міста, які навіть Даріновій уяві годі було намалювати йому вві сні, просторяться вулицями і колонними дворами, аж доки зникають у таємничому безмежжі, куди не дістається жоден промінчик світла. Дзень! Падає срібна крапля — й від круглих зморщок на склі всі вежі згинаються та коливаються, ніби водорості й корали в морському гроті. Потому надходить вечір — вони тьмяніють і вицвітають; смолоскипи переносять до інших покоїв, в інший сон. А покоїв там пребагато, Леґоласе; зала переходить у залу, зводи переходять у зводи, сходи — у сходи, а звивисті стежки ведуть іще далі, до серця гір. Печери! Печери Гельмового Яру! Випадок привів мене сюди! Я плачу, коли думаю, що довелося їх залишити.

— Тож, аби втішити тебе, я бажаю тобі ось якого щастя, Ґімлі, — сказав ельф, — я бажаю, щоби ти вцілів у війні, повернувся сюди і побачив їх знову. Та не розповідай про них своїм родичам! Судячи з твоєї розповіді, там вони, здається, матимуть небагато роботи. Можливо, люди цього краю чинили мудро, рідко згадуючи про ці печери: сімейка працьовитих ґномів із молотами та зубилами здатна зруйнувати тут куди більше всього, ніж створити.

— Ні, ти не розумієш, — відказав Ґімлі. — Жоден ґном не залишиться байдужим до такої краси. Ніхто з Дарінової раси не візьметься розкопувати ці печери задля видобутку каміння чи руди, хоч би там були золото й діаманти. Хіба ви рубаєте весняні квітучі гаї задля хмизу? Ми доглядатимемо ці камінні розкоші, а не псуватимемо їх. Обережно й уміло, зарубка за зарубкою, тільки тонкий пласт скелі за цілий робочий день — отак ми могли би працювати і з плином років віднайшли би нові шляхи, відкрили би нові далекі покої, досі темні, що здаються лише порожнечею, якщо зазирнути в них крізь щілини гірської породи. І світло, Леґоласе! Ми придумали б освітлення для цих печер, виготовили би такі світильники, які колись були у Кгазад-дŷмі; якби ми захотіли, то змусили би відступити ніч, що лежить там од часу створення пагорбів, а коли зажадали би відпочити, то дозволили би їй повернутися.

— Ти зворушив мене, Ґімлі, — мовив Леґолас. — Я ніколи раніше не чув, аби ти так говорив. Ти майже змусив мене пожалкувати, що я не бачив тих печер. Гаразд! Домовмося так: якщо нам обом поталанить вернутися неушкодженими з цієї мандрівки назустріч смерті, то ми певний час проведемо разом. Ти відвідаєш зі мною Фанґорн, а потім я поїду з тобою, щоби побачити Гельмів Яр.

— Не таке повернення обирав би я собі, якби моя воля, — сказав Ґімлі. — Та я витримаю подорож до Фанґорну, якщо ти пообіцяєш приїхати зі мною до цих печер, аби спільно насолодитися їхніми дивовижами.

— Обіцяю, — відповів ельф. — Але, на жаль, зараз нам на певний час доведеться облишити і печери, й ліс. Дивися! Дерева закінчуються! Чи далеко ще до Ісенґарда, Ґандальфе?

— Приблизно десять миль за летом Саруманових воронів, — відказав чарівник, — три — від входу в Яровий Паділ до Бродів і ще сім — звідти до брам Ісенґарда. За одну ніч ми не здолаємо таку відстань.

— А приїхавши туди, що ми побачимо? — запитав Ґімлі. — Ти, напевно, знаєш, а я навіть уявити не здатен.

— Я теж нічого не знаю достеменно, — відповів Ґандальф. — Я був там учора, коли западала ніч, однак відтоді могло відбутися багато різного. Проте тобі ледве чи повернеться язик назвати цю подорож марною — адже ти побачив Осяйні Печери Аґларонд.

Нарешті загін вибрався з-під дерев і опинився наприкінці Падолу, де дорога з Гельмового Яру розгалужувалась: одна її гілка вела на схід до Едораса, а друга — на північ до Ісенських Бродів. Виїхавши з-під лісового покрову, Леґолас зупинився й озирнувся з жалем. Тоді зненацька скрикнув.

— Там очі! — гукнув він. — Очі в мороці серед гілля! Я ніколи не бачив таких очей.

Решта, здивовані його вигуком, спинилися й озирнулись; а Леґолас повернув було назад.

— Ні, ні! — закричав Ґімлі. — Ти, шаленцю, чини так, як тобі заманеться, проте спершу дай мені зіскочити з цього коня! Не хочу бачити жодних очей!

— Зупинися, Леґоласе Зеленлисте! — наказав Ґандальф. — Не повертайся до лісу — не зараз! Нині не твій час.

Не встиг він договорити, коли з-поміж дерев виступили три дивовижні створіння. Вони були заввишки, як тролі, мали мало не два сажні зросту: їхні сильні тіла нагадували міцні молоді дерева та були вкриті