Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Тут принаймні тебе охороняє найміцніша фортеця Марки, — відказав на те Араґорн. — Хтозна, може, нам поталанить захистити тебе саме в Горнбурзі, а не в Едорасі чи навіть у Смурному Капищі серед гір.

— Подейкують, що Горнбурґ ніколи не брали приступом, — сказав Теоден. — Але нині в серце моє закрався сумнів. Світ змінюється, й усе, що колись здавалося міцним, тепер стає непевним. Як може вежа, нехай і найміцніша, вистояти супроти такої численної та безоглядної навали ненависників? Якби я знав, що Ісенґард так зріс на силі, то, може, й не квапився би виїхати назустріч їй, попри всю красномовність Ґандальфа. Його поради не видаються мені тепер такими доречними, якими здалися при світлі сонця.

— Не суди про Ґандальфові поради, доки нічого ще не закінчено, володарю, — зазначив Араґорн.

— Кінець уже близько, — відказав король. — Але я не чекатиму його тут, наче який старий борсук у пастці. Снігогрив і Газуфел, а також коні моєї охорони — у внутрішньому дворі. Коли настане світанок, я накажу своїм людям сурмити в Гельмів Ріг і виїду на бій. Чи поїдеш і ти зі мною, Араторнів сину? Можливо, ми розчистимо собі дорогу, а ні — то зустрінемо таку смерть, яка заслуговуватиме на згадку в пісні, — якщо залишиться бодай хтось, хто оспіває нас згодом.

— Я поїду з тобою, — мовив Араґорн.

Поклонившись, він повернувся на стіни і пройшов по цілому їхньому периметру, підбадьорюючи вояків і допомагаючи їм там, де ворожий наступ був найзапекліший. Леґолас ішов поруч. Вогонь бухав ізнизу, й від нього тремтіло каміння. Чіпкі гаки злітали в повітря, піднімалися драбини. Раз у раз орки видиралися на верхівку зовнішньої стіни, та захисники не втомлювалися скидати їх донизу.

Урешті Араґорн спинився понад великою брамою, не зважаючи на ворожі дротики. Він глянув уперед і побачив зблідле східне небо. А тоді здійняв беззбройну руку долонею назовні на знак перемовин.

Орки волали та глузували.

— Спускайся! Спускайся! — кричали вони. — Якщо хочеш із нами поговорити, спускайся! Бери зі собою короля! Ми бойові урук-гаї. Ми витягнемо його з нори, якщо він не вийде сам. Виводь свого присоромленого короля!

— Король залишається чи виходить лише з власної волі, — відповів Араґорн.

— А що ти тоді тут робиш? — запитали його знову.

— Чому виткнув носа? Хочеш побачити, яка потужна в нас армія? Ми бойові урук-гаї.

— Я виглянув, аби побачити світання, — сказав Араґорн.

— Навіщо тобі світання? — гигикнули орки у відповідь. — Ми урук-гаї, ми не припиняємо бою ні вдень, ані вночі, ні в погоду, ні в негоду. Ми йдемо, щоб убивати при світлі сонця чи місяця. Навіщо тобі світання?

— Ніхто не відає, що принесе йому новий день, — мовив Араґорн. — Забирайтеся, доки ще маєте змогу.

— Спускайся, або ми зістрелимо тебе зі стіни, — крикнули йому. — Це не перемовини. Тобі нічого сказати.

— Ось що я маю вам сказати, — відповів Араґорн.

— Жодному ворогові ще не поталанило здобути Горнбурґ. Відступайте, бо ні до кого з вас не виявлять милосердя. Жодного не залишать живим, аби він бодай передав вісті на Північ. Ви не знаєте, що вам загрожує.

Араґорн стояв одинцем над зруйнованою брамою перед юрмищем ворогів, і з нього променіли такі сила та поважність, що багато диких людей завмерло й озирнулося через плече на долину, а тоді підозріливо подивилося на небо. Та орки лише голосно розсміялися; хмара дротиків засвистіла в повітрі, перелітаючи через стіну, й Араґорн зіскочив униз.

Щось заревіло, і бухнуло полум'я. Арка брами, де він стояв іще мить тому, тріснула й запалася, здійнявши клуби диму та пилу. Барикаду розмело врізнобіч, ніби в неї поцілила громовиця. Араґорн кинувся до королівської вежі.

Та щойно впала брама і довкола неї, готуючись до атаки, заволали орки, позаду них покотився шепіт — мовби десь далеко прошумів вітер, — який переріс у багатоголосий гомін, що проголошував дивні новини: вони надійшли разом зі світанням. Орки на Скелі, почувши тривожний гомін, похитнулися й озирнулись. І тоді з вежі вгорі несподівано та жахливо озвався величний Гельмів Ріг.

Усі, хто почув той звук, здригнулися. Багато орків упало долілиць і затулило руками вуха. Голос рога відбився в Ярі й сурмив раз у раз, неначе на кожній кручі та на кожному пагорбі стояв могутній герольд. Але люди на стінах теж звели очі, вражено прислухаючись: відлуння не стихало. Натомість перегук ріжків лунав дедалі ближче та голосніше, виринав над пагорбами несамовито й вільно.

— Гельм! Гельм! — закричали Вершники. — Гельм повстав і повернувся на війну. Гельм за Короля Теодена!

Доки вони так кричали, виїхав король. Кінь його був білосніжний, щит — золотий, а спис — довгий. Праворуч од короля їхав Араґорн, Елендилів спадкоємець, позаду — вельможі з Дому Еорла Юного. У небі зайнялося світло. Ніч сконала.

— Уперед, еорлінґи!

І захисники Марки рушили в наступ із криком і гамором. Ринули вниз од брами, промчали насипною дорогою і проклали собі шлях крізь війська ісенґардців, як вітер поміж трав. Позаду, з боку Яру, долинали грізні вигуки людей, котрі вийшли з печер і відтісняли ворога. Зі Скелі зійшли всі, хто там був. І серед пагорбів невпинно відлунювали голоси численних ріжків.

Король і його соратники просувались уперед. Ворожі капітани та звитяжці або гинули від їхніх рук, або тікали. Ні орк, ані людина не могли протистояти такій силі. Недруги повернулися спинами до мечів і до списів Вершників, а обличчям — до долини. Вони кричали та вили, бо зі сходом дня на них упали страх і великий подив.

Отож, Король Теоден виїхав із Гельмової Брами і проклав собі шлях до могутньої Греблі. Там загін зупинився. Довкола було вже зовсім світло. Сонячні промені, спалахнувши понад східними пагорбами, мерехтіли тепер на списах рогіримів. Але Вершники мовчки сиділи на конях і пильно дивились униз на Яровий Паділ.

Земля ця перемінилася. На місці зеленого долу, трав'янисті хвилі якого накочувалися на щоразу вищі пагорби, тепер виріс ліс. Величні дерева, голі й тихі, стояли ряд за рядом,