Право на кохання - Софія Вітерець

Як же часто ми шкодуємо про якісь свої думки, вчинки та слова? Хтось може й взагалі на них не зважати. Як то кажуть, що зроблено, то зроблено. Але в моєму випадку думки надто часто втілюються в життя. І хоч тобі що, а я маю таки зупинитися невдало пророчити собі майбутнє.
Не встигла було подумати, як же це прекрасно, що я нічогісінько не відчуваю стосовно Кормеліона, як все різко змінилося. Щойно Айраск залив ще досі паруюче та вкрай смердюче зілля, що відганяло відходами кількамісячної давності до звичайної кухонної склянки та передав її Кормеліону, мене ніби струсонуло. Щось всередині мене говорило, що вже запізно. Але рука все одно потягнулася до склянки, щоб спинити Кормеліона.
-- Беллі, що робиш? -- промовив Кормеліон, як колись в дитинстві, коли навідувався до мене хворої. 
Тоді мене це звертання заспокоювало. Взагалі його присутність дозволяла просто ні про що не думати й довіритися колись тільки просто найкращому другу, а тепер і коханому. Його завжди бадьора посмішка надто часто змінювалася на стурбовану й я робила все завгодно, аби тільки прибрати той неспокій з його лиця. Так і зараз -- вкрай закортіло заспокоїти. А це означало, що я мала відпустити. Не тільки ситуацію, а і його.
-- Пробач, -- стиха промовила, обіймаючи Кормеліона. Прощаючись з ним. -- Знай, що я завжди кохала й кохатиму тебе попри все-все на світі. І ніяка магія не змусить мене забути про ці почуття. Вони завжди будуть десь тут.
Я приклала руку до грудей, де гучно билося моє закохане серце. Сполохано та гучно воно немов підтверджувало мої слова. А ще боялося. Боялося після сьогоднішнього дня ніколи більше не побачити Кормеліона знову. А найбільше -- викликати його ненависть чи забуття.
-- Кохана, я повернусь. Ти знайшла вихід для мене і я обов'язково відшукаю його для нас, -- прошепотів Кормеліон, вкладаючи щось в мою руку. Міцно стиснула невеличке металеве кружальце, з подивом усвідомлюючи, як же воно схоже на обручку. -- Їм не відняти наше право на кохання.
Кормеліон потягнувся, щоб поцілувати мене, але невидимий бар'єр миттю відштовхнув його. Той аж відлетів від мене, заледве не перекинувши ту саму склянку з настільки брудною рідиною, як і була душа Айраска.
-- Пий, -- промовила, дивлячись прямісінько в кохані очі, що чи єдині не змінилися в його новому образі.
І він послухав мене. Його рука поволі піднесла склянку до вуст. Перший ковток. Відверта огида заполонила все його обличчя, так само як і та рідина, що потекла його жилами, знищуючи нещадну отруту. Другий ковток. Прийняття. Він мав випити все до останньої краплі. І він це зробив. Часом з не надто лагідними викриками на Айраскове ім'я.
І як тільки Кормеліон поставив склянку на місце, важке тіло троля впало на долівку колись нашого з ним дому. Бездиханне, але до останнього сподівалася на протилежне, ніби й зовсім не знала Айраска.
-- Що ти накоїв? -- кинулася з кулаками на того єдиного, чия це насправді була вина.
Той лише стояв і посміхався. Він прекрасно знав, що має статися й ні словом не натякнув, що в цьому келиху також ховається і смерть. Та єдина, хто дійсно могла розлучити нас з Кормеліоном. І Айраск покликав її до нас. Так раптово і так невчасно. Хоча... сумніваюся, чи взагалі для цього колись повинен був би настати вдалий момент.
-- Чому не попередив, що...
-- Що це його вб'є? -- Айраску це вимовити вдалося значно легше. -- Повне зцілення -- це зажди переродження. От тільки чи буде в нього наступне життя... Сама ж прекрасно розумієш -- серантіони мають не більше трьох життів. Лише вищі з них здатні на більше, а твій Кормеліон, без роду  й племені, навряд чи відноситься до їх числа.
-- Я тебе ненавиджу, -- просичала, дивлячись прямісінького в очі Айраска. Чорні,  як і його душа. Своїми приреченими, стоптаними з землею. Адже прекрасно розуміла, що це й було Кормеліонове третє життя. І напевне що останнє.
-- Маєш право, -- хмикнув Кормеліон. -- Але не забувай, що відтепер ти моя наречена й маєш дотриматися своєї обіцянки.
-- Не хвилюйся, на відміну від тебе, я зажди роблю все чітко так, як і обіцяла.
-- Ой, давай тільки без цього. Я ніколи не обіцяв вам довгого життя разом. 
-- Але й не згадував про смерть! -- прокричала та обмякла, поволі сповзаючи в обійми Айраска. Відчувала, що тіло вже не слухається мене, але голос... Я ще його мала. -- Що ти в біса робиш?
-- Забираю свою наречену до нового дому, поки ти тут ще не накинулася на мене, -- хмикнув Айраск, підхоплюючи мене, ніби пір'їнку, собі на руки. -- Трішки поспиш і може порозумнішаєш та зрозумієш, що не варто кричати на свого майбутнього чоловіка. Бо яке ж тобі в нас буде щасливе сімейне життя.
Айраск розреготався і це було останнє, що я запам'ятала, поволі провалюючись у темряву.