Право на кохання - Софія Вітерець
Вже протягом багатьох століть людей цікавило невідоме. Особливо, якщо йшлося не просто про якісь там ефемерні речі, а коли мова була саме про людей. Бо що цікавило веларійців найбільше? Ну звісно, що вони самі. Але після того одразу ж йшли диваки й дивачки, що творили якісь чудасії. А якщо це були об’єднання й в них збиралися найсильніші маги — цікавих було не спинити.
Тому й сформувалися перші ордени. Час від часу ще в часи мого дитинства подруга навідувалася до мене зі своїми знаменитими делікатесиками, які готувала їх кухарка, ділитися плітками. Найчастіше, звісно, ми обговорювали веларійців нашого герцогства, переважно нашого віку ясна річ. Але час від часу мова все одно заходила про них — таємні ордени були нашою найулюбленішою темою.
Ніхто нічого не знав, але розмови точилися годинами. Я вигадувала про цих людей одні факти, подруга вже інші й так без упину. Й здавалося, мала б забути всю ту маячню, але живучи в досить таки нудній Веларії, все не могла викинути цього всього з голови. А це дуже навіть знадобилося, коли зрозуміла, що Кормеліона без таємного ордену не врятувати.
Що ж я підозрюю було дійсно правдою про них? Та думаю, що як мінімум туди не брали найслабших. Айраск он досі в самих низах ланки, а он якими чарами володіє. Кормеліон точно позаздрив би.
Що ж ще можу сказати про цей орден? Він на те і таємний, що на нього так просто не вийду. Тому, здається, єдиний мій варіант знайти їх та випросити допомогу — це знову ж таки звернутися до Айраска. А після того вечора мені й згадувати про його існування десь поруч не зовсім хотілося. Хоча…поцілунок був досить таки непоганий. Ще б трішки менше злості й нахабності в ньому було, то взагалі б змінила свою думку на краще.
Ну й останній факт, який я могла сказати про орден — це те, що домовитися з ними буде просто. Кодекс, який вони точно мають та який підтримує їх орден згуртованим і тому подібне, не дасть порушити обіцянки. Але був один нюанс — ціна за це буде не маленькою і я вже ментально готувалася до того, що повинна буду пожертвувати мало не всім.
Тож, вкотре перевернувшись на ліжку й зрозумівши, що вже більше не засну, м’яко висковзнула з м’яких обіймів Кормеліона. Хоч і доволі знехотя, адже вони дійсно дарували той самий незрівнянний затишок, якого потребувала.
Швиденько накинувши на себе легкий костюм та куртку, зв’язала волосся у тугий хвіст. Щось мені підказувало, що пошуки Айраска будуть нелегкими й ускладнювати собі життя через те, що хотілося бути найкрасивішою, не збиралася. Зійде й так. Не завжди ж мені красуватися перед веларійцями своїм красивим розпущеним волоссям, що одразу злегка вилося, як тільки застосовувала магію.
Але не встигла я й ступити за поріг, як пролунала сурма. Отже, новий етап відбору почався, а судячи зі шпаргалки від ордену, побігати тут знову доведеться. Ну що ж, таки недарма обрала легкий костюм, що любила вдягати для того, аби покататися верхи.
— Кохана, ти вже йдеш? — за спиною скрипнули вхідні двері й з-за них визирнув Кормеліон.
— Новий етап відбору, — ніяково посміхнулася, адже не попрощалася з ним.
— Удачі тобі. Ми з усіма кертійцями віримо в тебе, — посміхнувся, посилаючи повітряний поцілунок.
Але кому вони взагалі треба? Взяла Кормеліона за шкибарки й показала, як дійсно потрібно прощатися. Солодко. Пристрасно. Віддано.
Кормеліон усміхнувся. Він знав, що цей поцілунок означав для нас двох щось значно більше, ніж просто прощання. Це був виклик, який я кинула всьому світу, заявляючи, що врятую його попри все. А він був певен, що зробить все, аби бути гідним такої, тепер вже можу й похвалити, прекрасної герцогині, як я.
