Право на кохання - Софія Вітерець

Це вперше з початку ігор за корону Айраск зустрівся з Кормеліоном. Здавалося, це було зіткнення добра і зла, але відверто кажучи, обоє виглядали так, ніби вони боролися далеко не за світлу сторону. Чорний, чорніше не буває Айраск у звичному йому образі та Кормеліон, зовнішність троля якому не зовсім то й пасувала.

Не встигли ще ми з Айраском дійти до будинку, як коханий вже знав про наближення одного з наших ворогів. Я ще здалеку помітила його тінь біля вікна. Штора ворухнулася, ховаючи його за нею, але все ж нова зовнішність Кормеліона не дала зробити все так плавно. Важка штора не просто задрижала, видаючи присутність коханого, а й мало не зірвалася з тонких петельок.

Кормеліон чекав. Терпляче. Виснажливо. Але він, як ніхто, розумів, що не може сказати «ні». Надто велика ціна. І яким би він не був відданим нашому коханню, все ж це вкрай не просто — пожертвувати власним життям. Тим паче, якщо я вже дала клятву, легкою солодкавістю якої так тхнуло Кормеліону, коли ми з Айраском зайшли до будинку.

Напевно, це вперше я відчувала таку байдужість до всього навколо. Це відчуття охопило так раптово, що й сама не помічала цього. Як, де, коли, чому — питання, на які й не намагалася знайти відповіді. Адже мені було байдуже. Хай там вони хоч одне одного повбивають — я б і не поворухнулася. Ніби якісь чари не давали мені зробити жодного кроку проти клятви, що немов важким ланцюгом обвила свої тенета навколо мене та назавжди прикувала до Айраска. Красунчика, сказала б я у свої п’ятнадцять. Але зараз було байдуже на його зовнішність, манери, характер.

Я просто сіла зручно на диванчику у кухні та почала стежити за всім, що відбувалося, час від часу стримуючи себе від того, аби не позіхнути чи потягнутися. Все ж не гоже герцогині Кертійській показувати себе в такому некрасивому світлі. І як не дивно, це єдине, про що я взагалі могла думати.

Гордо піднята голова була злегка повернута в бік кухонної плити, біля якої завзято походжав Айраск під пильним поглядом Кормеліона. Сповнені байдужості очі, стежили за всім цим, думаючи, а чи можу взагалі піти. По факту, я ж була зовсім не потрібна. Не те, що вони. От хай собі й сидять в цій гнітючій атмосфері, а я була б не проти прогулятися поміж будиночків та полюбуватися тим чудасіям, що витворили на своїх невеличких двориках інші учасники ігор за корону.

Я підвелася, привертаючи увагу веларійців та поволі позадкувала до дверей. Кормеліон поглянув якось зневірено, Айраск здивовано й дещо знахабніло вигнув брову, а серце нарешті зробило кульбіт. І якби ж через хвилювання чи ще що. Ні, я банально не змогла ступити ні кроку далі від цієї парочки, ніби мала переконатися на власні очі, що Айраск виконав всі свої умови, згідно з нашою клятвою.

А той діяв дійсно сумлінно. Натхенно змішував якусь гидоту в каструльці та постійно докидував щось нове. Ніби з повітря діставав все нові й нові інгредієнти. І це було досить навіть чарівно. Навіть не через саме дійство, а те, як майстерно Айраск робив це все. Кожна його дія була ідеальною та зваженою, ніби…

— Це ж уже не вперше? — стиха промовила я, поглядучи на Айраска таким розчарованим поглядом, ніби то він був для мене важливим та тим самим коханням всього може життя, а не Кормеліон.

— Ти про що? — ох, я бачила його погляд. Бачила, як вперше смикнулася його рука. Бачила, як Айраск виструнчився під прискіпливим поглядом Кормеліона.

— Сам же знаєш, — підійшла до нього, опиняючись віч на віч.

Впевненість магічного кулінара так швидко кудись полетіла, ніби її й не було. Закашлявся бідненький і я б це використала, якби мені не було байдуже до Айраска і всього з ним пов’язаного. Хоча не до кінця, звісно. Мені все ще хотілося довідатися відповідь на своє питання.

— Не вперше, — таки відповів він.

— І як тобі з цим живеться?

— Як бачиш, прекрасно, — посміхнувся Айраск, зухвало поглядуючи на мене.

Я ж лише махнула на нього рукою. Мені було абсолютно байдуже.

Цікаво, я вічно буду в такому стані чи колись таки зможу відчувати хоча б щось?