Право на кохання - Софія Вітерець
Що ж найтяжче в цілісінькому світі? Ця відповідь прозвучить досить банально, але я відповім "не впасти". Адже як тільки ти зупиняєшся,як тільки опускаєш руки, вже нічого не можна повернути. Хоча ні -- все ще можна зробити будь-що, але якою ціною...
Будучи в щасливих обіймах ворога та думаючи про коханого, який чекав допомоги з хвилини на хвилину, я не знала чи впала вже, чи мені ще є куди летіти. Можливо навіть у вись, адже таки допомогла чи то пак допоможу. Кормеліону поліпшає і він зможе жити, а я... Ну що ж, така ціна. Якщо вони й так збиралися мене змусити до цього кроку разом з орденом, то це не так вже й багато за зцілення коханого. Хоча я б віддала для нього все. Навіть своє життя!
-- Про що думаєш? -- раптом промовив Айраск, дійсно схвильовано дивлячись на мене. -- Ти якась надто сумна...
-- Хах, а що ти хотів? Я повинна була стрибати від щастя й кидатися на шию рятівнику Кормеліона?
-- Ну хоча б подякувати, -- прогудів нечувано низьким голосом Айраск. Якийсь він надто ображений, як на того, хто нарешті домігся свого та ще й без сторонньої допомоги.
-- Дякую, що через тебе я втратила Кормеліона й краяла собі душу думками кожнісінького дня без нього. Дякую, що мусила попрощатися з тим, кого кохала найбільше в своєму житті. Дякую, що мушу принижуватися й прохати про допомогу у того, хто ненавидить нас обох з першого дня. Дякую, що попри зцілення Кормеліона, я муситиму назвати себе ТВОЄЮ законною дружиною, -- не витримала й присіла прямісінько у купу вологого листя далеко не наймякшу та не найчистішу, але таку зручну...
-- Стривай, кохаєш? -- тільки й зміг почути Айраск, а його очі... Це було щось новеньке.
-- А тобі це дійсно важливо?-- пирхнула, не відводячи погляду від його бездонних очей, гладь яких здригнулася під підступною сльозою, якій так і не судилося зірватися у вільному польоті.
-- Мені важливо все! Ти тепер моя дружина і я...
-- Ніяка я тобі поки не дружина -- це раз. А по-друге, що це за поведінка?! Ану відпустив мою руку!
-- Пробач, -- відстрибнув Айраск, дивлячись на мене так, ніби бачив вперше.
Здавалося, він вивчав мене. Кожну найменшу рису. Легкий вигин ключиць, що гордо виступали над тонкою смужкою тканини костюма. Пухкі вуста, що вже здавалися такими сухими-пресухими після важкого походу лісом. Довгі локони русявого волосся, що на сонці здавалися вогненно-рудими. Ясні очі, часом колір яких не могла визначити навіть я, їх власниця. Струнку фігуру, здебільшого "здобуту" завдяки стресам та хвилюванню за коханого.
-- Може давай домовимося. Наш шлюб буде...
-- Сьогодні ж, -- одразу перебив Айраск, спантеличуючи. -- Одразу після цього випробування.
-- Е ні, не забувай, чому я взагалі погодилася на цю авантюру. Кормеліону потрібна допомога і я не збираюся відтягувати миттєвості, які можуть бути його останніми, -- відчувала, як моє обличчя розпашіло від завзяття. Сама ж виглядала геть не дуже. Мені завжди говорили, що мені не можна сперечатися чи перевтомлюватися, бо тоді була жалюгідною, але хто ж знав, що оже статися наступне.
Я говорила й говорила про Кормеліона. Нас із ним. Не могла ніяк спинитися. Все розповіла та пішла далі -- пригадувала кожнісіньку мить, коли була поруч з коханим. І плакала й сміялася, переповідаючи кожнісіньку історію, але голове розуміла -- мене не спинити. І це, ясна річ, не приховалося й від Айраска. Він раптово підійшов до мене та накинувся з поцілунком. Здивування та сум'яття здавалися мені цілком логічними, але не думала, що відчую вдячність. Адже Айраску таки вдалося зупинити мене.
-- Дякую, -- хрипко промовила я, одразу ж витираючи тильною стороною руки свої губи. Цупко, з усією силою, даючи розуміти, що мені його поцілунки ні до чого. -- Але це було востаннє. Поклянись!
-- Лиш після того, як моя чарівна наречена поклянеться, що я буду єдиним чоловіком у її житті, -- Айраск начепив на своє обличчя посмішку й я не бачила в цьому от зовсім ніякого підступу, аж поки...
-- Клянусь, -- промовила я й мене охопила зелена імла клятви.
Легені переповнювало повітря, а всі радісні спогади з Кормеліоном втрачали свої барви зі швидкістю світла. Навіть сьогоднішні ранкові події були геть бляклими. Тепер здавалося, що то було зовсім не зі мною, не з нами. Що я накоїла...
-- Ну а тепер можна й до Кормеліона, чарівна моя нареченько, -- з Айраскових вуст пролунав просто жахливий злісний регіт. Але на моє зачудування, серце говорило мені, що він прекрасний, коли мозок запевняв, що треба тікати подалі. Це був сміх божевільного -- не інакше.
Відступила від нього подалі, викликаючи нову хвилю сміху та покрокувала до фінальної зони, яка була вже зовсім поруч.
-- І перемагають Анабель та Айраск! -- одразу оголосив нас суддя й вже тихіше додав від себе. -- Ну що ж за чарівна пара.
Навколо прокотилася хвиля захоплених зітхань. Спалахи камер також не дали занудьгувати, змушуючи аж підскакувати, настільки вони були несподіваними. Навіть не знала, що їх запрошено на таку подію. Це явно було не за правилами. Хоча... що тут взагалі за ними було?
-- Ходімо, -- потягнула я Айраска за руку та покрокувала до нашої з Кормеліоном хатинки.
Попри все я все е мусила допомогти йому. І більше, на жаль, не було кому це зробити.
