Аметистовий браслет для Аглаї - Катерина Федоровська

- Ну все, пташко моя, сьогодні станеться те, чого я довгі місяці прагнув. Я стану графом Адамом Домбровським. І вже в новому тілі скуштую всі твої солодкі принади.

Аглая вхопилася за останню соломинку. Може, не відповість їй правдиво, однак спитала:

- Я лише одного не можу зрозуміти. Як ти змусиш Едду провернути це все? Невже вона погодиться?

- Не хвилюйся, крихітко, - підійнявся гордовито, ніби був цілком впевнений у своїй перемозі. – У мене є значні важелі впливу на неї. Вона не зможе не підкоритися моїй волі. Твоє завдання під час ритуалу слухати мене і робити все, як я скажу. Домовилися?

Кивнула йому нещасна бранка. А він, наостанок нагадавши про молоко, вийшов геть.  Аглая у відчаї закрила обличчя руками. Павучище! Мерзенний павук, у якого своє на умі. Грається з нею, як з невільним метеликом. Але цікаво було, що ж він задумав.

Аглая не могла збагнути, як все ж таки він збирається вчинити із нею самою? Не вірила жодному його слову. Та все ж погані передчуття мала Аглая, ой погані!

І вона, дурепа, сама сказала лукавому інтригану, де знайти ключ від лабораторії.

Притулилася золотавою голівкою до чорних ґрат. Втупилася в те біле молоко, що приніс її відтепер ворог. Що вона може зробити, без магічних цих каменів, без друзів, ув’язнена слабка дівчина? Але ж видихнула, зібралася, вирішила попри все не впадати у відчай. Розпач розуму не товариш.

Так захотілося пити. Глипнула на той глиняний невеликий глечик і осяйнула її здогадка, що ж Касій міг підсипати їй щось. Недарма ж сказав, виходячи: «Молоко не забудь випити, воно корисне».

От негідник! І вирішила Аглая, що краще не питиме й не їстиме нічого в цьому проклятому домі. Взяла глечика, залізла на стіл й виплеснула у вікно. Нехай думає її цербер, що випила. А потім сіла на ліжко, й думала лише про те, що ж там у маєтку відбувається.

***

А відбувалися там буквально доленосні події.

Адже Касій спочатку поспішив зустріти приїжджих.

Як те вранішнє сонце, що неквапливо здіймалося на небосхилі, так і новий господар маєтку та браслета вийшов гордовито на центральні сходи.

Збудливий запах вранішньої пори та свободи п’янко  вдарив у голову. Касій навіть посміхнувся приязно своєму сутулому батькові й загорілій дикунці, що босоніж вже топталася біля входу.

Ґеорґ Крісовський з подивом озирався довкола й відтягував їхні дорожні валізи, щоб відпустити візника.

- Касію, вітаю тебе! – з якоюсь теплотою та ніжністю на сина поглянув. – А де ж усі? Чи прислуга Домбровських зовсім розлінилася, сонце сходить, а вони ще сплять.

Касій підійшов, допоміг із речами їхніми, невимушено пояснив, що Адам усіх відпустив задля дотримання таємності. Про браслет жодного слова не мовив барон, бо не було його в маєтку без двох місяців майже рік, хтозна, як у них тут заведено. Спитав лише мимохідь, де графиня Євлампія, Адам та як їхнє життя взагалі.

- Вони у своїх покоях. Все добре, - Касій безпечно почувався, впевнено, тож і відповів спокійно та врівноважено.

Він знав, що те гнітюче почуття провини батька перед сином та боязке бажання бути поряд з рідною кровиночкою змусить барона Крісовського діяти в його, Касія, інтересах. Бо ж пам’ятав, як дрижали товсті пальці опецькуватого Ґеорґа, коли він, незграбно потираючи свої обвислі щоки, зізнався невидимому сину, хто його справжній батько. Спеціально обрав такий момент, коли вже поховали тіло графа Едуарда та треба було виїжджати з дикункою у таку тривалу подорож. Але ж тупцяв біля столу в кімнаті Касія, винуватих очей не зводив зі сторінок книги, що самі повільно горталися.

І от, можливо, саме після цього зізнання щось дзенькнуло в душі у старшої, нелюбої дитини. Бо відчув себе покинутим, зрадженим матір’ю та цілим світом. Він то думав, що так не з волі матінки вийшло. Насилля, можливо, було чи покинув її попередній наречений. Аж ні, виявляється, все набагато брудніше й огидніше. Батьків друг, який прибився до Едуарда від злиднів, відплатив красно. Спокусив його наречену, поки того носили бозна-де хвилі океанів.

Що трапилося із родом Красовських Касій достеменно не знав. Здається, кровний його дід був відчайдушним картярем і поволі, до вісімнадцятиріччя свого єдиного сина, програв усе, що мав. Навіть маєток був закладений за борги. Тож і вибору молодий Ґеорґ фактично не мав. У пригодницьких подорожах зі своїм другом хоч завжди почувався з комфортом: і ситий, і за дах над головою не хвилювався. Та ще одне потаємне бажання Ґеорґа справджувалося поряд зі своїм другом Едуардом. Він бачив, хоч і рідко, як зростає його син. І міг бути поруч, хоч і ненадовго, із тією, котру кохав крадькома усе своє життя.

Касій відчував, що батечко супроти нього не піде, тож і не став відкладати задумане на потім.

Щойно ця чудасія, на ім’я Едда, у своєму острівному вбранні, із накинутим на гострі плечі чоловічим плащем, переступила поріг його маєтку, як Касій звелів готуватися до ритуалу.

- Касію, можливо, нехай хоч відпочине з дороги? Дівчина хоч і дрімала в кареті, але ж ми їхали усю ніч. Втомилися дуже, - несміливо пробелькотів Ґеорґ.

- Ні, зволікати не будемо. Еддо, любонько, тобі щось потрібно для ритуалу? - спитав улесливо у кароокої острівної красуні.